Двоє з Краматорська

З недавніх новин. Павло Кириленко, начальник Донецької обласної військової адміністрації, розповів про ситуацію у Краматорську. За його словами, на липень, який він назвав часом «максимально ефективної евакуації», із 204 тисяч населення в місті залишалося щонайбільше 45 тисяч. Зараз, коли відновлюється газо- та теплопостачання, люди почали повертатися. Населення Краматорська на сьогодні близько 80 тисяч.

Як живуть двоє з 80 тисяч? Це подружжя. Дітей та онуків відправили у безпечні міста. Через інвалідність чоловіка залишилися вдома. Живуть у передмісті, у приватному будинку. Війну відчувають на собі з 2014 року. Зв’язатися було проблематично: то в нас немає зв’язку, то в них.

– Слава Богу, аптеки відкрилися в нашому мікрорайоні. Міський транспорт ледве курсує. Якщо пощастить доїхати до центру, назад добираюся пішки. Таксисти таку ціну ломлять!

Хліб зараз є в магазинах. У нас дорожче, ніж у місті, але є. Була акція для пільгових категорій населення (а ми такими є), поїхала в центр за хлібом, вистояла величезну чергу за двома буханками. А потім три з половиною години чекала транспорту, щоб до дому добратися. Бахкало так! Не знала, куди дітися. Тепер на об’яви, що десь дають хліб, не звертаю уваги. Нехай беруть ті, хто поряд живе.

Грохоче постійно. Ми вже нікуди не ховаємося. Відсиділи в погребі в 2014-му. Воно бахкає, а я щось роблю у дворі, на городі. Коли дуже гучно – ховаюся кудись. Але ж розумію, що прилетить – навіть погріб не врятує. Та наче звикли. Хоча страшно це усвідомлювати.

Засоби гігієни й таке інше, потрібне в побуті, у магазині є, але ціни… Пачечка сухого спирту – 48 гривень. Купила на всяк випадок. А що робити? Ціни на все зависокі. Але хоч щось з’являється. Перші три-чотири місяці з початку війни взагалі ніде нічого не було. Ліки, які необхідні моєму чоловікові, рідні, знайомі висилали з різних міст. На все місто була одна аптека, а ціни такі…

Сидимо вдома. Коли вороги масовано бомбили Україну, ми три доби були, як кажуть, у блек­ауті. Добре, що в сусіда колодязь – наносили собі води. Зараз світло вимикають за графіком, як і всім.

Діти місцеві про школу забули з весни. Навіть дистанційно не навчаються. Немає світла – немає зв’язку. Тому цей навчальний рік просто випав з життя краматорських дітей.

Декілька разів давали «гуманітарку» від міської влади, якась волонтерська організація давала. У наборі – крупи, консерви, борошно, олія. Сказали, що на тому все, наступного разу – у січні. Але ми більше на себе, свої сили й спроможності покладаємося.

Об’явили, що інвалідам будуть безкоштовно надавати тверде паливо. Одну анкету на дрова заповнили. Через місяць другу. Усі документи оформили – усе повз нас. Досі нічого. Складометр дров – 2 тисячі гривень. Вугілля – 11 тисяч тонна. Чоловіку як пільговіку обіцяли безкоштовно надати вугілля. Може, воно й було безкоштовно, але за доставку ми заплатили 8,5 тисяч гривень.

Пенсії отримуємо на картки. Це великий плюс. Спочатку по 5-6 годин стояли в черзі до банкоматів. Тепер 2-3 години. І люди пристосувалися. На ринку можна домовитися з продавцями: купуєш щось, перераховуєш йому на картку певну суму, а він тобі решту дає готівкою. Процент бере ще той, але ж коли гроші в гаманці – вже спокійніше.

Так і живемо. Усе мріємо про майбутнє: прокинулися зранку – тиша, спокій, не стріляють, рідні поруч. І щоб не було війни. Так цього хочеться! Скільки потерпіти? Ми потерпимо!

Записала Поліна Григорьєва – спеціально для «УЦ».