«Ми любимо експериментувати в танці»

Театр танцю «В гостях у казки» – один з найвідоміших у Кропивницькому та й загалом в Україні дитячих хореографічних колективів. За свою історію він отримав 25 гран-прі на різноманітних міжнародних конкурсах та фестивалях. Сьогодні ми бесідуємо із засновницею та однією з керівниць цього колективу Іриною Русул.

– Коли і з чого почався ваш шлях до танцювального мистец­тва?

– Якщо пам’ятаєте, там, де нині обласна лікарня, колись був інтернат. У ньому працювали й жили мої батьки. Там же починали свою трудову діяльність Анатолій Коротков, Валерій Терленко. Ще не було ні «Проліска», ні «Ятранчика». Пізніше туди прийшов і Михайло Айбіндер. Як вчительська дитина у цьому колі я росла з чотирьох років і щось пробувала танцювати. А вже у четвертому класі Михайло Айбіндер узяв мене в «Ятранчик». Мені довелося швидко навчитись робити те, що діти отримали за кілька років.

– Як ви потрапили в ансамбль «Ятрань»?

– В «Ятрань» я потрапила, можна сказати, випадково. Мені було п’ятнадцять років, а в ансамбль брали у шістнадцять-сімнадцять. На той час одна з солісток пішла у декретну відпустку. А треба було їхати на виступ у Палац «Україна». Тут Василь Сильвестрович Босий помітив мене. «У цієї дівчини коліна трястися не будуть», – каже.

Розучила я «Казачок», але без партнерів. Приходжу на «іспит». Партнерами виявились Микола Русул і Валерій Терленко. Почали танок… Не знаю, хто на кого задивився, але Терленко впав, Микола на нього. Вони лежать, а я не зупиняюсь, оркестр грає я й танцюю. Увесь колектив сидить у залі, дивиться і чекає, що далі. Хлопці бачать, що я танцюю, підвелися, пішли за мною, і ми закінчили танець. Усі, хто був у залі, встали і зааплодували.

Після виступу в Палаці «Україна» Козулін, як тоді казали, головний хореограф України, підійшов до Кривохижи і запитав: «Де це ви знайшли таку дитину?» І от ця дитина ще двадцять років танцювала в «Ятрані».

– Про що ви у той час мріяли?

– Я хотіла вступити до хореографічного училища в Дніпрі. Вже і заявку подала. Але батьки заборонили. Думаю, добре, закінчу десять класів і поїду в Київський університет культури. Але ж… Тут трапився на моєму шляху Микола Русул. Я закінчила школу – і він мене одразу під вінець.

– Ви ж при цьому мріяти не покинули. З таких мрій очевидно і проросла згодом ідея створити власний колектив?

– Так. Коли 1981 року я пішла працювати у десяту школу, хотіла на базі школи створити дитячий ансамбль. Директор цю ідею не підтримав. Наступного року мені дали перший клас. І що я роблю: на п’ятому уроці здвигаємо парти й танцюємо в класі. Дітям подобається. Почали проситись усі первачки. А де ж їх розмістити? Кажу батькам: ідіть просіть, щоб директор дозволив займатись в актовій залі. Дозволив. Так тривало три роки.

Потім ливарний завод, який тоді успішно працював у селищі Новому, узяв наш колектив на баланс.

– Як сприйняв вашу ідею чоловік?

– Микола спочатку не вірив в те, що на пустому місці можна щось зробити. Може, через сподівання, що буде керувати «Ятранчиком». А мені хотілось творити своє. Бо в «Ятранчику» свої суворі правила і танцювальні традиції. А ми ставили і «Бременські музиканти», і «Лісову пісню» за мотивами Лесі Українки, і «Вовк і семеро козенят», і багато чого іншого. Коли ми ще тільки мріяли про свій ансамбль, він казав, що я будую замок на піску. А виявилось, ми народжені, аби «сказка стала былью».

– І вам одразу почали будувати окреме приміщення?

– Ні. Спочатку перебудували під тренувальну залу цокольне приміщення у десятому будинку селища. І тут один з сусідів зверху почав писати скарги до всіх можновладців, що ми йому заважаємо. Писав, писав, а потім став кидати у вікна каміння. «Добре, – каже директор заводу Микола Захарович Шамілов, – будемо будувати!» Він визначив місце, а ми тимчасово перейшли у десяту школу, де теж обладнали залу для занять хореографією.

– Скільки ж тривало будівництво?

– Два роки. Це була, можливо, перша народна толока в наших краях. Шамілов надав інженера, прораба та ще кількох спеціалістів. А зводили будівлю Микола разом з батьками дітей, які в нас навчались. Батьки мали відпрацювати на будівництві 200 годин. Цей зошит зберігся. Цеглу та матеріали діставали через обласну раду в Києві. А Багрій, директор десятої школи, охороняв будівництво з берданкою.

Можливо, щось і не так зробили. Але на сьогодні маємо три зали. Два – гімнастичний і малий хореографічний – добудували дещо пізніше.

– Нове життя, точніше нові форми й напрямки хореографії, привнесла в театр танцю ваша донька Аліна. Як ви до цього поставились?

– Як мама, звісно, я хотіла, аби вона обрала професію юриста чи економіста. Аліна наполягала: тільки хореографія. Тоді я кажу якщо так, то прошу в Київ, тут тобі немає що робити. Усе, що могли, ми тобі дали, дав ліцей Короткова, більше ти тут не отримаєш.

Донька отримала червоний диплом магістра, її залишали на кафедрі. Я бачила її перспективу. У неї були запрошення на роботу в Македонію, в Польщу. І раптом вона каже: «Я повертаюсь!». У мене шок… Але тепер вже бачу, який поштовх Аліна дала колективу.

– Будь ласка, про це детальніше, пані Ірино.

– Скажу без сорому, адже Аліна шість років пропрацювала біля балетного верстату, у нашому місті класику ніхто краще не дасть. І я в неї вчусь, і Микола. Аліна написала свої авторські програми «Сценічна гімнастика» та «Естетична гімнастика». А програму «Хореографія» – там і класична, і народна, і сучасна – ми написали втрьох. Базу знань, яку вона має, ще пошукати. Все здобувала на власному досвіді. Її не цікавили дискотеки та розваги. Замість цього Аліна ходила дивитись на тренування олімпійської збірної з художньої гімнастики, які проводила Дерюгіна. Нині вона плідно займається реалізацією творчих ідей.

– Навіть зараз, під час воєнних дій?

– Так. За період війни Аліна зробила нових 10 концертних номерів. Я тільки встигаю малювати ескізи. У нас тепер багато варіацій концертних програм. Вона уміє їх моделювати. Там і класична хореографія, і народні танці, і спортивна гімнастика.

За ці два роки ми дали приблизно 50 концертів і зібрали на потреби ЗСУ близько двохсот тисяч гривень.

– Як на вашу думку, чи потрібні нині конкурси та фестивалі? Через війну це може бути небезпечно.

– Цього прагнуть самі діти. Їм подобається змагатись, подорожувати. Їм потрібен адреналін. І батьки їх підтримують. Кажуть, фестивалі – це добре, але конкурси нам більше подобаються. І ми вибираємо такі, де є укриття, щоб дітям було безпечно.

– Яку нагороду ви вважаєте найбільш почесною?

– Медаль «Найактивніший керівник найорганізованішого колективу». Це було у Трускавці на конкурсі, який проводила Станіслава Котелянська. Ми тоді вибороли 17 кубків. Але моя заслуга в тому, що протягом трьох днів у нас все було розписано до хвилини. Ми завчасно заплатили за участь, викупили квитки на потяг, завчасно приходили на репетиції, в басейн тощо. Ми встигли і перемогти, і погуляти, і відпочити.