Роби що маєш

Лише мертві розповіли б нам правду про війну. Слова тих, хто вижив, не можуть передати її повністю.

Еріх Марія Ремарк.

Десять років російсько-української війни, два роки широкомасштабного вторгнення – що важать ці слова для однієї людини, якщо день війни може тривати нескінченно, а тижні – промайнути, наче мить? Звичайні часові позначки, які відраховують смерті та народження, поранення та руйнування, героїчні вчинки та зради.

Є такий чудовий вислів: «Роби що маєш, і будь що буде», його приписують римському імператору Марку Аврелію. Не факт, звісно, – фразу цілком міг запропонувати імператору невідомий історії спічрайтер. Але не це головне, важливо, що це гасло повторювали протягом двох тисяч років мільйони людей, які вирішували, як їм вчинити тут і зараз. Для багатьох слова стародавнього римлянина служили ultima ratio – останнім аргументом.

Я впевнений, що цей аргумент працює і сьогодні, під час російсько-української війни. А от що саме робити й чому – кожен вирішує особисто.

Чим буде спричинений ваш вибір – вихованням, моральними принципами, генетикою, тиском оточуючих чи всім переліченим вкупі – не важливо, бо, зрештою, це ваш і лише ваш вибір. Подібний алгоритм працює і в мирний час – вибір є завжди, але під час війни набагато частіше доводиться вибирати між життям і смертю.

Два відомі, але показові приклади. Перший – солдат Олександр Мацієвський, який потрапив у полон до рашистів і розстріляний ними після слів «Слава Україні!».

Другий – із розповіді знайомого бійця, який воював на Херсонщині. Тамтешній житель не евакуювався із зони бойових дій, бо був абсолютно впевнений, що його – росіянина за національністю – не чіпатимуть. Та не склалося. Не відчули буряти у ньому свого й розстріляли прямо з броні танка.

Два життя, дві смерті, два вибори… Утім, приклади на підтвердження своїх думок можна знайти будь-які. І, розмірковуючи про вибір кожного під час війни, боюся опуститися до рівня примітивної пропаганди та непотрібного пафосу, не хочу лізти читачеві в душу із цінними вказівками.

Кожен з нас має свій поріг – соціальну відповідальність, здатність на вчинок, бажання вберегти близьких. Є і свій поріг страху, і це нормально. Багатьом доведеться вирішувати – йти в армію чи ні, працювати щосили чи просто намагатися вижити, тікати з країни, сподіваючись сюди вже не повернутися, чи розділити з нею її долю. Є питання й простіші: чи донатити на армію з крихітної пенсії, чи плести цілоденно маскувальні сітки, шити труси та майки солдатам, дбати про людей похилого віку та дітей, про тих, кому ще важче, ніж вам. Не чекайте підказок, найактивніші порадники не розумніші за вас. Вирішуйте самі, на чому зосередитися, шукайте той останній аргумент, який важливий особисто для вас.

Іноді мені здається, що частина людей про це взагалі не замислюються. Вони живуть, як на мене, дивним життям. Воюють не на фронті, а в тилу – за посади, за оклади, за землю. Нескінченно позиваються в судах, витрачають на це час і гроші. Інші надувають щоки, щосили намагаючись надати значущість своїй зазвичай безглуздій діяльності. Проводять безкінечні акції, заходи, брифінги, конференції саме тоді, коли наші окопи порожніють, а шпиталі переповнені молодими інвалідами.

Є й ті, хто свій вибір давно зробив. Вони успішно заробляють на війні – перепродують волонтерам з чималою націнкою машини, дрони, тепловізори та інші потрібні речі. Крадуть бюджетні гроші з військових та цивільних підрядів. Торгують «білими квитками». Беруть свій відсоток на митниці. Це мародери. І їх треба так називати. І лише так.

Ну і як же забути про «збройні сили» Фейсбуку? От щастя людям! Вийти в мережу й обізвати президента дурнем та клоуном. А якщо профіль закритий, то й ще образливіше. Оце сила! Аж диван просідає. А спитай їх «Чим ви займалися у 22-23 роках?» – жоден не зізнається: «Лаяв владу у Фейсбуці, знаючи, що перевибори під час війни неможливі». Ні, скажуть: «Відстоював державницьку позицію!» І продовжать проклинати когось наступного.

Два роки великої війни, пора б уже всім зробити вибір. Тягнути більше нікуди. Тільки вирішуйте самі, не чекайте на підказки.