Коли у липні 2014 року Вадим Нікітін створював громадську організацію, це була потреба часу і його особиста потреба – допомагати ЗСУ, адже почалися воєнні дії на Донбасі. Допомагає до сих пір.
З ним поряд протягом десятиліття не так багато людей, але всі такі ж відповідальні й такі ж патріоти, як Нікітін. Для редакції «УЦ» він беззаперечний авторитет. Всі кошти, зібрані для ЗСУ під час організованого нами рок-фесту, ми віддали Вадиму, бо були впевнені, що завдяки йому захисники отримають необхідне.
Як завжди, слухати Вадима Леонтійовича хотілося, не перебиваючи запитаннями.
– Мабуть, здається, що організація мала називатися «Патріоти Кіровоградщини», бо це все-таки організація. Але я вважав, що це моя особиста відповідальність. І відповідальним, і патріотом повинен бути кожен окремий громадянин. З кожного хоча б крапля допомоги тим, хто її потребує, і це вже буде колективний патріотизм.
Першою була поїздка в краматорський аеропорт. Там розташовувався 42-й батальйон, в якому було багато вихідців з Кіровоградської області. Хлопці забезпечували охорону аеропорту і супроводжували колони в бік Дебальцевого. Тоді там гриміло вже конкретно. А тут ще була якась «непонятка»: що це за війна? Хто такі волонтери?
Вважаю, держава громадянам не пояснювала, не говорила всього. З 91-го року ми мали готуватися до можливої війни. От виховує родина сина. Як? Задля чого? Щоб був гордістю і захистом сім’ї. Армія – те саме. Незалежна держава повинна мати сили й засоби, щоб себе захистити. А в нас все розікрали, розбазарили. І природно, що з’явилися волонтери, які стали затикати дірки, що створила держава.
З самого початку мені багато телефонували, просили про допомогу. Не відмовляв – маю такий характер. Якщо треба, то треба. Треба поїхати в Старобільськ і викопати останки загиблого, бо побратими просять? Їду й викопую з «Чорним тюльпаном». Привезли та поховали в рідному селі. Знаєте, що у підсумку? Військкомат відзвітував, що це вони зробили. Ну то таке…
Багато чого сталося за десять років. Найважчим, здається, був 19-й. У мене руки опустилися. Якщо в 14-15-му вся країна якось мобілізувалася задля допомоги, то у 19-му довіра до влади стрімко пішла вниз. А яка може бути довіра, якщо на керуючі посади призначають не тих, хто розумний, освічений, досвідчений, а тих, кого знають особисто. Тоді дуже яскраво було продемонстровано: або говори, як всі, підтримуй, або пішов геть.
Я неодноразово хотів відмовитися від ГО, закрити, комусь передати. Так, були моменти відчаю. Але як відмовитися? Я вихований так, що завжди думаю: що про тебе, Нікітін, говоритимуть люди? І як відмовити тим, кому набагато гірше? Дуже важливо вміти поставити себе на місце того, кому гірше. От якби державні мужі це вміли. Постав себе на місце хлопця, що на передовій. Або пораненого, який втратив кінцівки. Або батьків, син яких загинув. Або постав свою дитину на місце дитини, яка втратила батька. Якби могли, все було б по-іншому.
Говорив і повторюся, що волонтерство – це сором держави. Але захисники в тому не винні, тому їм треба допомагати. Я не збираю кошти на картку. З самого початку вирішив цього не робити. Маю двох чудових друзів. Вони керівники агрогосподарств: Олександр Скічко («Григорівка-Агро») і Володимир Стрижньов (ПАФ «Ганнівське»). Порядні, толкові, все правильно розуміють. Я з ним з 15-го року. Вони тоді вперше передали на фронт диво для того часу – безпілотник Phantom 2. Тоді ще ніхто не знав, як цим користуватися, але хлопці це зробили.
Вони багато зробили й продовжують цю добру справу. Дають кошти на операції хлопцям, допомагають родинам загиблих, купують авто. В них немає якоїсь «корочки», свідоцтва, допомагають, бо відчувають відповідальність. Такі вони, справжні.
«Патріот Кіровоградщини» має довгу й міцну дружбу з італійцями. Це за допомоги родини Хащевацьких, які перевозять сюди допомогу для людей, для фронту. У перші дні війни везли неймовірну кількість медичного обладнання й усього іншого: холодильники, пральні машини, медикаменти. Взагалі Олег Хащевацький – неймовірна людина. Він в Європі купив два автобуси й віддав «Азову». Просто віддав транспорт, ключі й техпаспорти. А потім його стали примушувати все це розтаможити. Каже, що для армії. А що кому доведеш?
Італійці – давні не партнери, а друзі. Вони переважно вихідці з заходу України, називають себе «Самбірський Євромайдан». Юра Янчишин такий активний, постійно допомагає. А ще Ольга Березовська. І Олена Карамушка давно живе в Італії. Вона скульптор, і барельєф, який ми дарували родинам загиблих, її авторства. І щосереди Хащевацькі везуть корисний і потрібний вантаж з Італії. Десятки, а то й сотні тонн вони привезли, а ми відвезли на фронт.
Через «Патріот» не так багато людей пройшло. Так, немає декого з тих, хто був у 14-му. Людський фактор, і я це розумію: у кожного своє життя, своя робота, свій бізнес. І волонтерство 14-го і 24-го років відрізняється. Зараз родичі волонтерять, і вони просять щось виключно для свого або для його підрозділу. А решта як? Нашим захисникам радять: шукайте волонтерів. А волонтер – це що, робота така? У моєму випадку це відповідальність. Але з держави її ніхто не знімав.
Тим не менш з багатьма гарними людьми звів мене «Патріот Кіровоградщини». Всім вдячний. Саша Янчук, Юра Чорний… Вадік Калич, Свєта Пісакова і Юля Круть давно зі мною й залишаються поруч. Дівчата допомагають завантажувати машину, Вадим зі мною змінним водієм, бо від тисячі до півтори кілометрів самому важко подолати.
Нехай цих людей небагато, але я їм вірю. Серед них Юра Віляда і Андрій Конельський з Шишкиного. Молодці, і родини в них чудові. Я можу ні про що не просити, але вони постійно передають на фронт те, що потрібно.
Не можу не подякувати Богдану Семеновичу Півоварчуку з Канади. Він в нашій команді з 2017 року. Під час АТО/ООС неодноразово прилітав в Україну, щоб разом з нами відвідати підрозділи ЗСУ під ДАПом. Зараз безперервно відправляє великі посилки для фронту.
А ще мушу сказати теплі слова про школу з села Приют Новоукраїнського району. Їхні смаколики, домашня випічка, хлопців дуже радує. Ці дівчата давно з нами, велика їм вдячність.
Хто привітав нашу організацію з десятиріччям? Ті, з ким ми поруч всі ці роки. Грамоти-медалі-подяки від влади? Це абсурд сьогодні, тим паче по відношенню до загиблих захисників. Ви ж все провалили, дали загинути цій людині або повернутися інвалідом, а потім нагороджуєте. За що? За те, що вас, вашу недолугість, непрофесіоналізм прикривають? Дуже скептично ставлюся до нагород.
Коли «Патріоту Кіровоградщини» пропонують гроші, я в більшості випадків відмовляюся брати. Раджу купити щось корисне для хлопців, а ми відвеземо. Навіть вологі серветки – вони завжди потрібні. Робимо все, що можемо. Просити не буду. Колись просив, але не так багато людей реагують. Покладаюся на перевірених, на команду, якій довіряю, яка довіряє мені.
Промені «Світанку»