Скоро почнеться опалювальний сезон, це значить, що зі світлом проблем у всіх додасться, зросте навантаження на мережі від електричних автономок, і прикмет, що поменшає прильотів по об’єктах енергетики, не видно. А як там, де, незважаючи на холоди, завжди гаряче?
Не одразу на фронті зрозумів, що давить на психіку лише трохи менше, ніж буття в постійному очікуванні, що тебе пошлють на нуль. Темрява, пітьма, постійний морок, що з навколишнього світу заповзає в душу. Приводів для депресії і так безліч, а тут ще й це.
Якщо ви, хто живе третій рік в умовах блекаутів в тиловому місті, вважаєте, що вам погано, то ось вам трохи про те, як це є в прифронтовому місті.
Насправді, на відміну від тилу, у містах на кшталт Костянтинівки світло не вимикають ніколи взагалі, за винятком частих випадків, коли електрику вибивають прильоти по об’єктах енергетики. А так – струм є цілодобово без віялових графіків. Але є одне величезне «але». Життя там проходить у режимі жорсткого світломаскування. Так, у хаті є світло, але всі твої вікна завжди зачинені, закриті, і не шторами та тюлєм або жалюзі, а ковдрами, плівкою, ще частіше плитами ДВП та ДСП, ззовні чи зсередини. Це жорстко контролюється поліцією та ВСП, жодної шпаринки світлу! І тому в усіх хатах круглий рік немає дня, ранку чи сутінок. Завжди ніч. Ти круглий рік живеш хоч у хаті, але як у підвалі чи бліндажі.
Це дуже добре описав британський письменник Джон Бойнтон Прістлі у шпигунському детективі «Затемнення в Гретлі», ще про ту війну: «Ненавиджу затемнення! Це одна з помилок нинішньої війни. Якась у цьому боязкість, розгубленість, щось від мюнхенських настроїв. Якби була моя воля, я б ризикнув чекати до того моменту, коли бомбардувальники вже над головою, аби не виносити щовечірну тугу затемнених вулиць і сліпих стін. У затемненні є щось принизливе. Не слід було допускати, щоб ці виродки з чорною душею занурили пів світу в темну темряву. Це з нашого боку як би деяка поступка, як би визнання їхньої могутності. Я так і чую хихикання цих біснуватих, які радіють, що ми бродимо навпомацки в темряві, як вони того бажали. Ми створюємо в навколишньому світі морок до мороку їхніх мерзенних душ». Нічим наша велика війна не відрізняється від Другої світової…
Ця пітьма наводить на різні темні думки. Наприклад, де зараз мій однокласник Володимир Стовбовий, військовий, який закінчував ленінградське артилерійське, жив в Пітері? І як живеться його родичам в Кропивницькому, якщо залишилися? Що в голові у першої учениці мого класу Наталії Котляр, яка ще в радянські часи переїхала до Москви? Підтримує СВО?
Ну і, звісно, – що я тут роблю!? І чому сотні моїх однолітків сидять зараз у кафе за кухлем пива, а я – в темній хаті на Донбасі, де за 15 кілометрів ворог? І коли просто виходиш на перекур навпомацки, то потрапляєш у таку темряву міста, життя, душі… Хоча якось був у Часовому Ярі рік тому. Ми хоч в хатах живемо, а там вже давно все життя, армійське та трохи цивільного, лише у підвалах. Де до мороку додаються миші, задуха та аромати каналізації. І стріляють там більше…
І це про вільні дні, на «роботі» у ямах і бліндажах – це окрема історія, сумна, важка, трагічна та покрита мороком.
Генератори працюють лише на КСП, не для того, щоб тобі було світло, а щоби працювали Старлінк та рації. Дякую ще раз різним кропивницьким волонтерам – мені надали вже аж три генератори, два з них загинули, один ще працює у наших мехводів.
Вуличного освітлення як поняття тут не існує вже багато років, ніч наповнена тривожними звуками – туди-сюди їде техніка, прилітає, багато геть не зрозумілих шумів, і це у місті, де комендантский час уже суворий, і більш-менш зрозуміла обстановка.
Кожні сутінки, що сходять на землю, давно підсвідомо викликають у кожного бійця тривогу. Бо ніч, ця суцільна темрява – час виходу на «роботу», люди на позиціях міняються вночі, коли ворог менше бачить. Радієш, що сьогодні не ти в цій густій, як кисіль, темряві будеш пхатися кілька кілометрів до позиції, це завжди важкий момент: баюрами, по коліно в багні, чіпляючиcm за колючий дріт, часом падаючи, в голові одна думка – не втратити ледь примітний силует товариша попереду, він молодший, ти за ним не встигаєш, а сил нема, треба далі бігти, бо загубитися – це дуже погано не тільки для тебе…
Губляться часто, і я раз теж, вчергове впав десь посередині Донбасу і все, втратив своїх, не знаю, куди далі… Це жахливі відчуття, повірте. При чергових сполохах канонади бачиш, де можна приткнутися під деревом чи в ямі. І чекаєш ранку, а десь поруч гуркотить техніка, невідомо чия, розривається земля, хтось кудись біжить, кликати не варто, не почують і можуть просто пристрелити – хто знає, хто ти, і ти один на цілий світ, лише ти, і ця страшна темрява. А ще розумієш, що схід сонця ти можеш зустріти на території орків. Не дай вам Бог пізнати таке.
Так що про темряву військові знають трохи більше. Господи, коли вже закінчиться цей морок….
Бути побаченим