Сергій Нечмоня: «Дзюдо жило, живе й буде жити…»

Нещодавно вихованець кропивницької ДЮСШ «Ніка» Тарас Нельзєв взяв участь у юніорському чемпіонаті світу з дзюдо. Це стало приводом для розмови з наставником нашого юного талановитого дзюдоїста, директором ОКДЮСШ «Ніка», президентом обласної федерації дзюдо Сергієм Нечмонею.

– Сергію Миколайовичу, яким був цей рік для обласної федерації дзюдо, для дзюдоїстів Кіровоградщини?

– Звісно, як і вся країна, дзюдоїсти живуть в умовах воєнного стану, в умовах збройної агресії. Тим не менш, ми самовіддано працюємо й намагаємося виконувати ті завдання, ті плани, які ставимо перед собою. Ми проводимо чемпіонати області, обласні та внутрішкільні турніри. І так працюють майже всі школи регіону, де є дзюдо. Проводимо також всеукраїнські змагання на теренах Кіровоградської області. Недавно відбувся турнір, присвячений нашим славетним військовим Силам спеціальних операцій, на якому змагалися 255 дзюдоїстів із 10 регіонів України. Наші друзі приїжджають, нашим коллегам та їхнім вихованцям подобається брати участь у заходах, які організовує Федерація дзюдо Кіровоградської області. Намагаємося проводити все на високому рівні, незважаючи на ті умови, в яких зараз працюємо та живемо. Також дзюдоїсти Кіровоградської області в цьому році не пропустили жодного з чемпіонатів України у різних вікових групах. Наші спортсмени беруть участь майже у всіх всеукраїнських турнірах, які стоять у календарі Міністерства молоді та спорту. І географія цих турнірів дуже обширна. На жаль, немає вже заходів на сході та півдні України. Але на заході України – від Ужгорода до Львова – змагання постійно проводяться. Так що спортивний процес іде, і тренування ми проводимо в штатному режимі. Знаєте, тут хочу трохи переіначити всім відомий вислів: дзюдо жило, живе й буде жити попри всі надскладні життєві обставини.

– Як зараз забезпечується фінансування?

– Усі захищені статті фінансуються в повному обсязі. Тут мова йде про заробітну плату робітників та комунальні платежі. Участь в планових заходах профільного міністерства фінансується з обласного бюджету. А фінансування збірників України вже покладається на державний бюджет, зокрема міністерства. Є проблеми по спортивним статтям бюджету, якого просто не вистачає на участь у турнірах, придбання нового інвентарю тощо. Тож без сприяння батьків та меценатів дуже важко. Зараз кімоно коштує 8-9 тисяч гривень. А один мат татамі – 110 євро. А їх потрібно близько ста. До того ж уже до татамі нові вимоги. У нас зараз мати товщиною 4 см, а нові стандарти – 5 см із пониженою щильністю, щоб амортизація була кращою. Тож в наших надскладних умовах зараз працювати непросто. Але така наша доля – жити й перемагати не завдяки, а всупереч…

– А скільки взагалі юнаків і дів­чат займаються зараз дзюдо в Кіровоградській області?

– Якщо брати статистичні дані, що представляють у школах, то це близько тисячі чоловік. Тільки в обласній школі «Ніка» у Кропивницькому займаються наразі 400 вихованців.

– Чим зараз заохочуєте дітей і як вдається їх залучити до тренувань?

– Ми проводимо звичайний набір. Тренери ходять по дитячих садочках, навчальних закладах і пропонують займатися. Добре, що в нас є чудовий приклад Дар’ї Білодід, який може надихати. Ми раді всім, хто приходить. Дзюдо можна займатися з п’яти років. Але дзюдо, може, на жаль, а може й ні, – це достатньо пізній вид спорту. Це в плані того, що у нас перші офіційні змагання рівня чемпіонатів Європи та світу лише до 18 років. Перші чемпіонати України – до 18 років та до 16 років. Тобто у нас немає форсування. Основне завдання – це зберегти дитину і якнайкраще підготувати її до серйозних випробувань. Ми маємо можливість виводити учнів на певний рівень протягом 7-8 років. Але ж можна й у 15-ть почати. І якщо ти талановитий, також досягти успіху. Для нас, тренерів з дзюдо, це не дуже гарно. Адже в інших видах єдиноборств змагання починаються в дуже ранньому віці, і до 14-ти деякі діти вже майстрами стають. Але для дитячого розвитку, можливо, наш шлях більш раціональний. У нас, щоб стати майстром спорту, потрібно вдало виступити на чемпіонаті України до 18 або до 16 років. Так що нам трохи важче, адже деякі діти йдуть в інші види, де перемагати можна раніше й легше. А ще зараз такі важкі обставини і для тренування, і для життя. На жаль, багато вихованців, у тому числі й призерів чемпіонатів України, разом із батьками виїхали з України. Отже, плани на майбутнє будувати важко.

Але такі обставини сьогодення. Но, тим не менше, діти є. І, судячи з того, скільки хлопців і дівчат у нас займається, ми витримуємо конкуренцію з іншими популярними зараз видами єдиноборств.

– А ще в яких районах, окрім обласного центру, дзюдо культивується?

– Зараз почав працювати тренер Петро Кучеренко в селі Веселівці. В Олександрівці з дітьми займається Олександр Шалько. Працює у нас відділення дзюдо в Олександрії, у місцевій спортивній школі. Тренер – Олександр Первак. Є дзюдо у Малій Висці, у ДЮЦ «Вись», де вихованців тренує Леонід Топчій. Два його сини також працювали тренерами з дзюдо, а зараз боронять Україну від рашистів. Є ще у нас відділення дзюдо у Смоліному, де тренує Марина Парицька. Ще один наставник, майстер спорту Олександр Касовський, який також там працював, зараз у лавах ЗСУ. У Голованівську свої знання та досвід учням передає Дмитро Яровенко. У місті Світловодську працює Рудольф Матвєєв. Як бачите, у нас в області достатньо велике представництво дзюдо.

– Ви сказали, як вплинула війна та кого з тренерів призвали до лав Збройних сил України. Чи є серед вихованців і фахівців втрати, на жаль?

– Є втрати серед моїх учнів. Це Сергій Довгенко та Володимир Коханов. Це вихованці нашої школи. Тренувалися вони на селищі Гірничому. Зараз ще багато вихованців стали на захист України. Із самих відомих – це майстер спорту з дзюдо Влад Велков, який воює в підрозділі «Лють», а його брат Вадим служить у Національній поліції. Є ще хлопці в ГУР та ССО, прізвища яких називати небажано. Ми, в свою чергу, постійно допомагаємо своїми благодійними донатами або персонально, щось закуповуємо або в спеціальні фонди.

– А як із виїздами з кордон?

– Готуємо спеціальні документи, але ж учні ще юні й не підлягають мобілізації. Але ось під час останньої поїздки на чемпіонат світу до Таджикістану в хлопця не було програми Резерв плюс. Його не випускали, і ми довго вирішували це питання з профільним міністерством і навіть вже хотіли його залишити. Та, на щастя, все вдалося владнати в позитивному плані. Хоча чотири години це все вирішувалося.

– Давайте далі про позитивне. Які в нас були успіхи в цьому році?

– У лютому в нас проходив чемпіонат України серед молодших кадетів до 18 років. Там у нас була бронзова нагорода, яку здобув Кирило Стець з Малої Виски. Серед юнаків до 16 років срібну медаль чемпіонату України завоювала кропивничанка Дар’я Кавун, а ще третє місце посів Назар Мусієнко з міста Світловодська.

Наступний старт був більш вагомий. Це вже відбірковий чемпіонат України серед юніорів до 21 року. Тут чемпіоном став мій учень Тарас Нельзєв у ваговій категорії до 81 кг. Також п’яте місце посів Данило Горбатенко. Цей успіх дав можливість Тарасу Нельзєву брати участь у відбіркових змаганнях до чемпіонатів світу та Європи.

Тарас двічі став бронзовим призером Кубків Європи у польському місті Познань та словенському Словенградеці. Такі досягнення гарантували нам путівки на чемпіонати Європи та світу. Ми вирішили спробувати свої сили на світовій першості в Таджикістані. Там, на жаль, трохи не пощастило із жеребом, і ми поступилися в першій сутичці.

– Не вистачило досвіду?

– Хочеться сказати, що Тарас ще молодий. Йому лише вісімнадцять. І важко протистояти старшим конкурентам. Адже змагання проводилися серед дзюдоїстів до 21 року. А в нас є ще два роки для того, щоб реалізувати свій потенціал саме на цьому юніорському рівні. Але справа не тільки в досвіді. Дуже складний був переліт до Душанбе. У нас була пересадка в Дубаї. І це якраз тоді, коли був обстріл Ізраїля іранцями. Отже, всі рейси відмінили або затримали. Ми полетіли тільки через п’ять годин. Так що це також зіграло свою негативну роль. Ну й першу сутичку випало проводити с господарем чемпіонату з Таджикістану. Трибуни в Палаці спорту були переповнені, і вболівали там дуже запекло. Я був у куту, секундував і намагався щось підказати Тарасу, але чутно мене не було. Ну й суддівство, як ви розумієте, було не на нашу користь. Ну нічого. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

– Сильно засмутилися?

– Звісно, завжди хочеться кращого. Але дзюдо – дуже складний вид спорту із неймовірно високим рівнем конкуренції. І розкриваються атлети вже ближче до 30 років. А нашому хлопцю лише вісімнадцять, і він уже учасник чемпіонату світу серед спортсменів до 21 року. Зазначу, що за всю історію дзюдо Кіровоградщини тільки Тарас Нельзєв та ще один мій підопічний Вадим Велков були учасниками світових першостей. Був ще учасник Олімпіади Кеджау Ньябалі, але він виступав по паралельному заліку, який тоді перед Ріо-2016 був ще дозволений. До речі, зараз Кедж – старший тренер юніорської збірної, ми знову працювали разом уже як колеги, і він має гарні тренерські перспективи.

– А ще декілька слів про Тараса. Коли він почав займатися і які його найкращі якості?

– Займатися дзюдо він почав ще із дитячого садочка. Першим його тренером була Оксана Корінь, а останні п’ять років Тарас тренується у мене. Він дуже гнучкий та координований, що для дзюдо важливо. А ось додавати нам потрібно в фізичному плані для того, щоб вистачало чоловічої сили на рівних конкурувати із потужними суперниками. Взагалі, я вже казав, що в дзюдо розкриваються доволі пізно. Зараз основу національної збірної в категорії 81 кг складають хлопці 1998-1999 років народження. Так що юніору ще дуже й дуже важко з ними змагатися. Сподіваємося, що в Тараса ще все попереду. Добре, що зараз він має можливість виступати за рахунок Міністерства молоді та спорту як член збірної України. Адже без належного фінансування підготовки прогресувати важко. Дякуємо за підтримку голові Кропивницької міської федерації дзюдо Артемові Ільєнку, який допомагає не тільки Нельзєву. А сам Тарас, сподіваюся, побачив і зрозумів, над чим потрібно працювати, щоб перемагати на міжнародному рівні в майбутньому.

– А чому взагалі саме Таджикістан був обраний місцем проведення чемпіонату світу?

– Це питання до Міжнародної федерації дзюдо та її президента, румуна Маріуса Візера, який є прихильником повернення рашистів до великого спорту. Скажу, що пройшли змагання на високому організаційному рівні. Хоча ми дійсно, як у колишній Союз повернулися, де все наче святково, чисто, але якось занадто. Ну й портрети й подяки керівнику Таджикістана на кожному кроці просто вразили. А гарна організація заходів завжди була властива тоталітарним режимам. До речі, Міжнародна федерація дзюдо на цьому турнірі дозволила змагатися нашим ворогам під їхніми прапорами. І це багато про що говорить.

Дзюдо – один із небагатьох олімпійських видів, в якому не дотримуються вимог НОК стосовно участі рашистів і білорусів. Зараз вони їздять по країнах, де не потрібна віза, і змагаються. І нашій федерації потрібно з цим боротися усіма можливими засобами.

– У вас не було сутичок із рашистами в Таджикістані?

– Ні. Таке відчуття, що ім кажуть обходити нас десятою дорогою, щоб не нарватися. І ми їх взагалі не бачили. Хоча прикро, що на трибунах була в них підтримка. Можливо, ще й тому наша збірна виступила не дуже вдало, посівши лише сьоме місце.

– А є ще трохи позитиву?

– На Кубку України серед дорослих за участі усіх найсильніших Тарас Нельзєв посів третє місце. А на чемпіонаті України серед молоді до 23-х років, який проходив ще до чемпіонату світу, мій учень став срібним призером. Таким чином він отримав шанс виступити на молодіжному чемпіонаті Європи, який пройде в листопаді цього року в Польщі. А третім у цій же ваговій категорії на молодіжному чемпіонаті України став ще один мій підо­пічний – Михайло Хорошайлов, який вперше виконав норматив майстра спорту України. Це вперше представники Кіровоградщини здобули відразу дві нагороди чемпіонату України.

Зараз ми готуємося до чемпіонату України серед дорослих, де буде перший етап відбору до олімпійської збірної на наступні Ігри в Лос-Анджелесі 2028 року. Будемо намагатися показати свої найкращі якості. Але ще раз підкреслю, що Тарас Нельзєв, Михайло Хорошайлов і Данило Горбатенко – це зовсім юні для дзюдо спортсмени, яким тільки по вісімнадцять років. Сподіваюся, що їхні найкращі виступи ще попереду..

– Ну й наостанок – про глобальне. Чим можна пояснити невдалий виступ українських дзюдоїстів на Олімпіаді в Парижі, де не було жодної нагороди?

– Це не моя компетенція – оцінювати виступ олімпійців. Від себе можу сказати, що хтось «перегорів», хтось переоцінив власні можливості, хтось просто не вийшов на пік форми, а деякі лідери зазнали ушкоджень. Звісно, у цьому є провина керівництва збірної, яке в повному складі подало у відставку. Адже від дзюдо на цій Олімпіаді точно очікували нагород, і навіть не одну. Але були й певні проблеми з підготовкою, яка проходила на олімпійській базі в умовах повітряних тривог, відключення світла, коли під час останнього збору атлети через спеку вимушені були сидіти на вулиці. Та попри всі ці складнощі дзюдоїсти мали шанси виступити краще. Зараз оновлене керівництво національної федерації, після чергової звітно-виборної конференції, де мене переобрали заступником голови суддівської комісії ФДУ, продовжує очолювати Михайло Кошляк, робить аналіз та висновки із допущених помилок.

Тепер до наступної Олімпіади збірну України з дзюдо поведе нова тренерська команда, яка визначиться десь на початку листопада. Зараз відбувається конкурс і йде розгляд програм кандидатів. Тим не менш, Віталію Дуброві, який довгий час очолював нашу збірну, і його колегам потрібно подякувати за ті успіхи, які були, і шукати шляхи до нового злету. Перспективних атлетів і тих дзюдоїстів, які не сказали свого вагомого слова на цій Олімпіаді, у нас чимало. Сподіваюся й вірю, що за чотири роки в Лос-Анджелесі українські дзюдоїсти знову піднімуться на олімпійській п’єдестал.