«Втратили ще одного відважного воїна…»

Такими словами закінчуються офіційні повідомлення міської влади про загиблих на війні кропивничан. Їх ховають на Алеї почесних військових поховань з почестями: грає оркестр, присутній військовий караул, відспівують священники. А ще на Далекосхідне в день прощання приїздять родичі, друзі, колеги. Були такі і тиждень тому, але небагато.

Дуже рідко, у крайньому випадку, директор комунального підприємства «Ритуальна служба» Юрій Вісяников публікує в соцмережах повідомлення про поховання захисника, бо це завжди робить міська влада. Але, пояснив, робить це, коли в загиблого немає рідних. А таке буває. Цього разу про загиблого Дмитра Нікітіна він написав: «Його єдиною рідною людиною залишилася сестра, яка з невимовним болем проводжає свого брата. Нині вона одна оплакує Дмитра, і немає нікого, хто зміг би стати поруч і розділити з нею цей тягар втрати. Запрошуємо кожного, хто знав Дмитра, хто цінує його подвиг, прийти на похорон і віддати шану людині, що віддала життя за нас із вами».

Треба зізнатися, що авторку цієї статті вразило прізвище загиблого. Не можна було не проститися із захисником, у якого немає рідних. Виявилося, що це саме так. Його проводжала двоюрідна сестра. І декілька колег по роботі на заводі «Гідросила».

З офіційного повідомлення: «Народився Дмитро Нікітін 11 квітня 1966 року у Кропивницькому. Його батько захищав Україну в роки Другої світової війни. Після школи Дмитро навчався у Кіровоградському машинобудівному технікумі, здобув спеціальність техніка-технолога інструментального виробництва. Працював на підприємствах “Друкмаш”, “Червона зірка”, “Гідросила”. Деякий час працював на цегельному заводі. Згодом повернувся на підприємство “Гідросила”, якому віддав багато років, працював на токарних верстатах з числовим програмним керуванням, а потім у ливарному цеху.

Дмитро Іванович був справжнім майстром своєї справи, професіоналом, його поважали за працьовитість та щире серце, але, коли настав час вибору, він сміливо пішов захищати свою Батьківщину. У листопаді 2023 року Дмитро Нікітін став до лав Збройних сил України. Служив на посаді радіотелефоніста.

Рядовий Дмитро Нікітін загинув 15 січня 2024 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Степове Покровського району Донецької області. Тривалий час вважався зниклим безвісти. А у жовтні 2024 року ДНК-експертиза підтвердила загибель воїна.

Дмитро Іванович був чуйною та світлою людиною, любив читати книжки, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Відповідальний, добрий, скромний, роботящий. Таким завжди пам’ятатимуть його рідні, близькі, друзі, колеги. У захисника залишились двоюрідні сестри та двоюрідні племінниці».

– Працював в іншому цеху, а коли запропонували бажаючим перейти в «літєйку», Діма погодився, – розповіли колеги по роботі. – Вже звідти пішов на фронт – повістки на підприємство надійшли, чи щось таке. Вік в нього «не дуже» призивний, але пішов, не буде ж він тікати і ховатися. Спокійним був, привітним, безвідмовним: є наднормова робота – погоджується.

– Він був доброю, відповідальною людиною, – каже майстер дільниці Ніна Полєвая. – І привітно до всіх посміхався – радий був зустрічі з колегами. В «літєйку» перейшов, коли були потрібні люди на важку роботу. Хорошим був. Жодного разу нікому не відмовив. Коли він вже був у війську, ми розмовляли телефоном. І знову ж нічого для себе не просив. Скоріш комусь допоможе, ніж попросить щось для себе…

Знаєте, гірко й сумно. Нещодавно прощалися із захисником в центрі міста, з купою народу, з автомобілями і прапорами. Я теж вважала, що саме так потрібно проводжати захисників у засвіти. Аж поки не побувала на прощанні з Дмитром Нікітіним. Мені навіть страшно уявити, що на центральній площі стоїть труна з останками, поруч двоюрідна сестра, муніципальний оркестр, декілька колег… А люди біжать у своїх справах, скоса поглядаючи на «чергове» дійство на площі… Спочивай, Дмитро Нікітін. Дякуємо. Чому ми не зустрілися раніше, до всього цього?..