«Чуєш, старий!»

Певний час я жив у Єрусалимі. Точніше в його південно-західному районі, що називається Кір’ят-Ювель (селище Ювілейне). Будинок, в якому я винаймав квартиру, виходив вікнами на легендарну місцину – долину Ейн-Карем (Джерело у винограднику). Саме біля цього джерела і відбулася зустріч Марії та Єлизавети. Саме в цій місцині народився Іван Предтеча.

Не часто, але декілька разів на рік у вітальні у мене на восьмому поверсі збиралися друзі з усіх кінців Ізраїлю – поети, барди, та шанувальники авторської пісні. Можливо не лише ця мальовнича долина притягувала їх. Думаю, що певну роль тут грала також відома українська страва, що усім прийшлася до смаку. Тому напередодні зустрічі у телефонній бесіді часто звучало запитання: «А борщ буде?»

Отже після концертної програми та обміну думками усі сідали за стіл, і я виносив з кухні велику каструлю з пахучим, щойно підігрітим,борщем. І коли половник наповнював останню тарілку, я із задоволенням цитував по пам’яті рядки поета Валерія Гончаренка: «Налетіла хлопців орава, ллється ложок сріблястий дощ – добра справа, хороша справа український гарячий борщ!». Саме в такій версії я чув цей катрен у виконанні автора.

На жаль, Валерій Васильович не встиг дізнатися, що його вірш лунав на Святій землі. Він пішов з життя дев’ятого червня 2000 року. А народився 23 квітня 1942-го. Учора був його день народження. А за кілька місяців буде 25 років, як…

Та понині з пам’яті зринає його характерне звертання, вимовлене характерним тембром: «Чуєш, старий!». На молодіжній літстудії «Сівач» ми слухали його оцінки й коментарі, коли було що оцінювати. Інакше – він або мовчить, або махне рукою, мовляв, фігня, немає тут поезії.

Валерій Гончаренко був поетом-романтиком. І як усі справжні поети, він був вразливий. А свої болі, біди та проблеми, як більшість поетів, лікував алкоголем, що і скоротило його життя. «Часом він був безтурбот­ним, іноді сором’язливим, іноді іронічно-глузливим, упертим, з гарним почуттям гумору, трепетно-ніжним, з чуйною і ранимою душею, що тягнеться до людей. Своїми рядками він намагався дотягнутися до людської совісті. А найголовніше: він був беззавітно закоханим в Україну», – таким поета запам’ятала його сучасниця Ольга Хаменушко.

А ось рядки Валерія Гончаренка зі збірки «Червоний Волосожар»:

Україно: гаї і доли,

І що мені треба мати?

Ти – моя найсвітліша доля,

Ти – моя найрідніша мати.

Коли славлять гучною ранністю

І людей, і їх труд мотори,

Я стелюсь голубою радістю

По рахманних твоїх просторах.

Мимо парків осінньосонних,

Крізь пожовклого листя сум,

Як великий пахучий сонях,

В грудях серце твоє несу.

Цей вірш повністю він читав з естради в дендропарку. Там був чи не перший публічний виступ частини наших «сівачів». І було це приблизно в середині 1980-х років.

Я чую, старий…