«Одразу зрозумів, що японська мова – це моє»

Ні, його вже не впізнають на вулицях Кропивницького – все-таки 28 років Олександр Крис прожив у Японії. Але тут залишилися мама, рідні та друзі, з якими він ніколи не переривав спілкування. І, як і раніше, він великий і щирий патріот України.

Олександр був гостем редакції «УЦ», і наше емоційне спілкування якось само по собі перетворилося на інтерв’ю.

– Давайте почнемо, Саша, із самого початку…

– Народився в Голованівську, навчався теж у Голованівську, у середній школі. Там же захопився іноземними мовами, зокрема й японською.

– Уже тоді?

– Так, уже тоді. Років 11 чи 12 мені було. Я знайшов у нас у шафі книжку, яку купив мій нині покійний дядько Валерій Федорович Прокопов. Він її купив у якомусь букіністичному магазині десь у 50-х роках. Ця книга – хрестоматія для читання японських школярів у початкових класах. І за цим підручником я почав займатися ще тоді.

– Не дивував оточуючих?

– Ну, дивував трохи. Я відразу вивчав близько 15 мов. Велике спасибі мамі, яка підтримувала всі мої захоплення.

– Як можна вчити одразу 15 мов?

– Завів загальні зошити для кожної мови. Ми побували в Києві, накупили словників. І я просто беру книжку, скажімо, французькою, словник поруч кладу і починаю перекладати в зошит цю книжку – виписую лексику, заучую і так далі. Так само і з японською мовою було. І я одразу зрозумів, що японська мова – це моє. У Радянському Союзі тоді лише в чотирьох вишах викладали японську мову. Це був 84-й чи 85-й рік. Я в усі написав листи, що, мовляв, хочу вступати. Мені ще рано, звісно, було вступати, але, тим не менш, мені з деяких надіслали відповіді. Ось із москви, з МГІМО, надіслали таку брошурку, у якій було червоним олівцем підкреслено, що 90% вступників до МГІМО мають московську прописку. Тобто ви до нас не рипайтеся, у такому сенсі. І тільки з Владивостока просто надіслали правила для вступу: «Приїжджайте, готуйтеся, вступайте». Далі я вже й забув про це на певному етапі життя, але так сталося, доля мене закинула на Далекий Схід, і я до універу у Владивостоці вступив.

– Ви закінчили школу в Голованівську?

– Я 8 класів закінчив у Голованівську, а потім вступив до Кіровоградського музичного училища.

– Вас ще на музику вистачало?

– Так, я вчився у двох музичних школах завдяки мамі. Вона це підтримувала в мені й сестрі. Ми закінчили по дві музичні школи – зі скрипки і з фортепіано. І я вирішив вступати до музичного училища за класом скрипки, а додатковим інструментом було фортепіано.

– Трошки про життя в Кіровограді.

– Мені було 14 років, коли поїхав до Кіровограда, і одразу занурився в студентське життя. У нас було таке насичене життя – і в музучилищі, і за його межами. Потоваришував із багатьма хлопцями, з якими й досі дружу, підтримую добрі стосунки. Ми робили студентські капусники, грали, ставили опери, ставили вистави. У нас був студентський театр. У всьому цьому я брав участь, познайомився з хлопцями, з якими ми створили рок-групу, яка називалася «Засада», грали, було дуже здорово. Потім мене взяли в команду КВК «Скіф», ми грали на чемпіонаті УРСР із КВК. Це був перший і останній чемпіонат УРСР з КВК у Луцьку, 91-го року, до цього часу такого чемпіонату не було, а після цього не було УРСР. І ми перемогли на цьому чемпіонаті, тобто ми – єдині і неповторні чемпіони України з КВК.

– Ну а після музучилища?

– Після музучилища, так сталося, що я четвертий курс не закінчив, мене мама забрала на Ітуруп, це Курильські острови. Мама переїхала, щоб працювати там зубним лікарем. А Курили – за японськими поняттями це японська територія. Фактично я переїхав одразу до Японії. Мама в мене людина рішуча. Їй запропонували роботу, вона й переїхала. І мені довелося там закінчити одинадцятий клас, оскільки в мене не було середньої освіти, і там я згадав про свою мрію щодо японської мови і вступив до Владивостоцького університету на факультет японської економіки та японської мови, який закінчив. Одразу після університету склав іспит на стажування за програмою японського уряду, переїхав до Японії на стажування й там уже знайшов роботу. І ось відтоді, власне кажучи, з 97-го року, я живу в Японії, майже 28 років.

– І як далі склалося життя?

– Знайшов роботу в перекладацькій компанії, потім став програмістом несподівано. Я просто скачав з Інтернету «Java за 28 днів». Точніше, спочатку купив комп’ютер, потім скачав з Інтернету книжку. Навчив себе за 28 днів якихось початкових азів і через півроку влаштувався працювати програмістом. У японських компаніях дивляться не на твою освіту, не на твою спеціалізацію в університеті, а на твою готовність вчитися. Загалом, п’ять років я пропрацював програмістом. Потім мене покликали у старт-ап, який займався аутсорсингом. Тобто я не програмував сам, а був між програмістами і замовниками.

– І скільки мов ви зараз знаєте?

– Я розмовляю вільно чотирма мовами, включно з двома рідними – російською та українською. І ще – англійською та японською. А розумію я багатьма мовами, тобто можу читати або на слух щось сприймати. Це залишилося з дитинства. І зараз я чую якісь ключові слова і можу приблизно визначити, про що розмовляють люди тощо.

– Добре. Ось ви добиралися до нас із Праги, і як у вас із чеською мовою?

– Під час читання чеською мовою я досить багато розумію, але набагато краще розумію польську, відсотків 80, напевно.

– А як ваше особисте життя склалося в Японії? Адже це завжди проблема, коли їдеш в іншу країну.

– Особисте життя склалося складно, тому що я вже був одружений, коли переїхав до Японії, але за умовами стажування не міг забрати з собою дружину, оскільки це було студентське стажування. І так сталося, що після року стажування ми вирішили розлучитися. А потім я знову одружився, вже в Японії, вважаю, що дуже мені пощастило з другою дружиною. Діти у нас, дві дівчинки, народилися в Японії. Ось якраз старшу доньку я і відвіз до Праги вчитися цієї осені.

– Розкажіть, будь ласка, як часто ви буваєте в Україні?

– Попередній раз я був 8 років тому, до цього був, здається, у 15-му, а до цього – у 10-му, раніше набагато частіше їздив. Я думаю, що був в Україні разів 10, напевно, відтоді, як поїхав.

– Яким був ваш маршрут із Японії до Європи?

– Нам потрібно було дістатися до Праги. Спочатку прилетіли на Тайвань. Ми летіли три з половиною години до Тайбея. Там ми взяли спеціально довгу пересадку, щоб у нас був час погуляти містом. Дуже гарне місто. Дуже смачна їжа. Звідти потім 13 годин летіли до Праги.

У Празі нам потрібно було зробити багато справ у стислі терміни, оскільки там потрібно було подати доньці на довгострокову візу, причому не з Чехії, а з якоїсь іншої країни. І ця інша країна – Німеччина. Ми поїхали в Дрезден, звідти подали документи на візу і повернулися в Прагу.

Коли українці скаржаться на бюрократичність системи, вони просто нічого не знають про Японію, Чехію, Німеччину. Іноді там факси потрібно посилати, уявляєте?

З Праги до України через Катовіце, Краків, Варшаву, де я випадково потрапив на концерт Бориса Гребенщикова. З Варшави вже добирався майже добу з двома пересадками на автобусі. І так, це був досить-таки незвичний і важкий досвід. Ніколи не їздив добу автобусом, але довелося. Ну, нічого, дістався до Умані спочатку, мене там зустріли і привезли в Голованівськ. Мама в Голованівську, найголовніше було з нею зустрітися.

У Голованівську зустрічався з однокласниками, знайомими, родичами тощо. На могили рідних сходив, з’їздив у Хащувате. У Хащуватому побував на Меморіалі Хащуватської трагедії. Звичайно, дуже вражаюче місце. І там же, на Хащуватському цвинтарі поховано багато моїх предків, відвідав їхні могили, вклонився. І поспілкувався з директором місцевої школи Оленою Михайлівною Вдовиченко, яка провела меморіалом, поводила кладовищем, показала школу. Чудова школа в них у Хащуватому. Помилувався природою місцевою – красивий дуже Південний Буг. Тепер ось приїхав до Кропивницького, теж зустрів друзів, з тих ще часів – КВК, рок-музика, музичне училище. Тепер – через Одесу на Кишинів, Прагу і знову Тайбей і Токіо. Приблизно такий маршрут.

– Зрозуміло. Логічне запитання: що ви для себе відзначили в нинішній Україні?

– Ну, звісно, війна величезний слід залишила на тому, як люди мислять, живуть. Це дуже сильний удар, очевидно, по всьому, що було в мирному житті. Багато знайомих і друзів в армії перебувають, служать важко. Низький їм уклін. Гена Рибченков, Андрій Таран, Андрій Сорока – цей мій однокласник, служать у ЗСУ. Багато знайомих також в армії.

Чесно кажучи, бачу серед цивільних друзів, та й серед військових теж деяке розчарування в тому, як усе відбувається нині в Україні, як управляється держава в нинішніх умовах. Незважаючи на те, що необхідно всі сили кинути на оборону України, все ж таки має місце корупція, якісь зловживання, загалом відсутність совісті в деяких представників влади, напевно, не в усіх, але в деяких точно є. І це, звичайно, сумно.

– Скажіть, будь ласка, а в Японії знають про нашу війну?

– Звичайно, знають. Це велика тема в японських ЗМІ. Підтримують Україну всіляко, і не тільки інформаційно, а й технічно, фінансово тощо, але не у військовий спосіб, не зброєю, тому що Японія за конституцією навіть не має армії.

– Ще такий момент: українська діаспора в Японії існує?

– Існує, активно себе поводить, щотижня проводяться мітинги із закликом зупинити війну, допомагати Україні тощо. І регулярно проводяться заходи культурного характеру, тематичні вечори, зустрічі. Виступають різні музиканти, зокрема й мені доводилося теж, виконав на гітарі кілька пісень українською мовою. Часто відвідую такі заходи.

– Скажіть, будь ласка, українська та російська діаспори до війни, гадаю, були доволі близькими, а як це змінилося зараз?

– Розділилися, звичайно, дуже сильно. Уже з 14-го року якихось спільних вечірок, які раніше проводилися, більше не було. В українській діаспорі є такі радикально налаштовані громадяни, які взагалі жодних стосунків із росіянами не хочуть мати – дуже жорсткий націоналістичний, ультра-, я б сказав, націоналістичний підхід. Є помірковано націоналістичні громадяни, які готові вести діалог із росіянами, які підтримують Україну. Таких теж чимало. У російській діаспорі є чимало таких, які підтримують путіна і путінську росію. І це, звичайно, абсолютно протилежні полюси. А є люди, які не на полюсах, а в середині цього, і ось між ними відбувається спілкування різного характеру. Не всі розірвали знайомства, і я вважаю, що це правильний підхід, не потрібно розривати всі зв’язки, це просто шкідливо, це нерозумно, краще привернути на свій бік, ніж відштовхнути.

– А як у японській традиції такі моменти розглядаються? От як би японці чинили в такій ситуації, вони знаходили б спільну мову з кимось?

– Безумовно, поза всякими сумнівами. Японський підхід був би заснований на конфуціанському погляді на життя, конфуціанство – це не релігія, це світогляд, який вчить про те, як правильно побудувати соціум, як жити в суспільстві. І ця система дуже утилітарна. За рахунок цього японська культура і цивілізація процвітають нині, вони беруть те, що їм корисно, з різних культур, з різних цивілізацій, з різних релігій і просто використовують це для свого суспільства.

Наприклад, ось типове запитання: до якої релігії належать японці? Коли робили опитування «До якої релігії ви належите?», то в сумі вийшло, що населення Японії в 2 рази більше, ніж є насправді. 124 млн. Коли людина народжується, її несуть до синтоїстського храму, благословити. Перший день весілля роблять у християнському храмі, бо там гарно, а другий день – у синтоїстському храмі, бо там теж гарно. А коли людина помирає, її несуть у буддійський храм, тому що буддисти краще знають про те, що відбувається після життя. Так от, японці – не буддисти, не християни і не синтоїсти, хоча і це теж. Вони – конфуціанці. Вони використовують усі ці релігії у своїх інтересах, вони просто користуються хорошим, що вони можуть звідти взяти.

– Ось зараз утворюється нова політична вісь між росією, Китаєм, Північною Кореєю. Чи відчуває Японія напругу від, скажімо так, досить мілітаристської єдності цих країн?

– Звичайно, але це не новина для японців, це ж давні повоєнні реалії. І росія, і Китай, і Корея були ворогами Японії у Другій світовій війні. Японія – сторона, що програла, і в неї зберігся комплекс провини, але це все ще актуальна тема, яка просто посилюється або послаблюється з часом, протягом уже 80 років.

– Ну і лайт-питання під кінець розмови: за чим ви скучаєте в Японії?

– За борщем.

– Ну, ви ж чудово готуєте?

– Там продукти трошки інші. Там не такий насичений смак у овочів, і у фруктів теж. Так, бувають непогані, але їх потрібно шукати, потрібно їхати в якісь села і купувати у безпосередньо виробників. В Японії багато прекрасних сіл, ми завжди, коли подорожуємо, привозимо продукти. А ще сумую за українською погодою. Тут така м’яка, якась гарна, спокійна погода. Ось ці 25 градусів комфортні для мене. Не порівняти з японською спекою – 35-37 градусів. Хоча, кажуть, і в Україні +35 уже не рідкість…