Кропивницький був третім містом, де виступив гурт «Лос Янковерс» в рамках великого туру (всього 25 міст) Україною. Зал обласної філармонії минулої середи зібрав прихильників колумбійців, які співають українські пісні, різного віку. І діти були, і молодь, і старенькі з ціпками. Співали всі.
Засновник і соліст гурту Янко Пеньяфорт відомий українцям завдяки чат-рулетці, де колумбійські музиканти, представляючись англійською мовою, несподівано починають співати українські народні та повстанські пісні. Побувати на їхньому концерті для багатьох було мрією. Мрії здійснюються.
Живий, емоційний, енергійний, запальний і без тривог – це про вечір у філармонії, що влаштували колумбійські гості. Співали, грали на різних інструментах, танцювали. Янко навіть грав одночасно на двох інструментах, ще й співав. І до залу виходив, і на балкон піднімався. І гроші на підтримку ЗСУ збирали.
А ще Янко Пеньяфорт, на відміну від українських артистів, погодився дати інтерв’ю. Був щирим, відповіді змістовними.
– Перебуваючи у Мадриді, ви записали відео, де сказали, що будете щасливі побувати у колисці українського театру. Чи встигли побачити наше місто?
– На превеликий жаль, ми маємо обмеження по часу. Ми постійно у русі, інколи не вистачає часу, щоб зупинитися, щось побачити. Але те, що ми бачимо хоча б з вікна автомобіля, в якому їдемо, дуже подобається.
Звісно, хочеться повернутися сюди, щоб все побачити. Але наразі хоча б приносити наші пісні. Слава Богу, що вдалося зорганізувати цей концерт тут.
– В українців існує певний стереотип про Колумбію: по-перше, кава, по-друге, наркотики. Який стереотип у колумбійців про Україну? Що вони знають про нашу країну?
– Вважаю, що існує багато нерозуміння, оскільки між нашими країнами величезна відстань. Певні стереотипи існують, і позитивні, і негативні. Але негативні стереотипи походять від зусиль російської пропаганди. Вони стосуються нацизму, расизму. Ми намагаємося це побороти.
Але є частина людей, які, я відчуваю, мають велике захоплення від того, що країна, яка географічно маленька в порівнянні з агресором, виявляє такий супротив. Це правильний стереотип щодо сильних людей, сильної мови.
Також багато колумбійців встигли тут побувати і повоювати. Вони ведуть свої блоги, мають певний контент. Багато з них розповідають про щедрість і щирість українців. Що їх сприймають дуже щиро, що українці згуртовані, що сильно б’ються за своє. Часто лунає таке зображення українців.
– Ви зустрічалися з колумбійцями, які воюють у Збройних силах України?
– Так, було багато зустрічей. Під час минулорічного туру ми зустрічали багато їх і на вулицях, і на наших концертах, і в госпіталях, куди ми йшли виступати для військових.
– Вам не страшно в Україні? Сирени, вибухи.
– Я б не сказав, що нам страшно. Звісно, є розуміння ситуації. Є трішки певного страху, але його перевищують всі інші позитивні відчуття, враження, які ми маємо тут. Ми отримуємо дуже велике задоволення, коли перебуваємо тут. І це перевищує страх.
– Чат-рулетка у вашому виконанні – це окремий вид мистецтва. Від чого ви більше кайфуєте: від того, як щиро радіють українці, чи від того, як нервують росіяни?
– Звісно, що від реакції українців. Їхні реакції набирають багато переглядів, бо це дуже гарно. Але коли трапляються агресивні росіяни, мені принаймні зручніше це робити, коли вони проявляють агресію. Тому що є такі, які навіть симпатію до нас проявляють. Мені важко вимикати почуття емпатії в таких випадках. Я розумію, що все одно вони під впливом пропаганди.
Також є ті, які все дуже добре розуміють. Є навіть такі росіяни, які в кінці кажуть «Слава Украине! Пусть Украина победит!» Часто доводиться або видаляти такі відео, або їх не постити, тому що ці люди будуть під загрозою. Коли ми постимо відео з позитивними реакціями росіян, навіть українці нам пишуть, щоб ми видалили, аби не нашкодити людині.
– А ви вірите в те, що є хороші руські?
– В науці так працює: будь-який закон має виключення. Природа так створена, і статистика це підтверджує. Але статистично, я так розумію, шалена більшість – це люди, які займають чітку позицію агресії, або закривають очі і займають нейтральну позицію, яка насправді допомагає агресору.
– Як ви компенсуєте моральну шкоду, коли до вас ставляться агресивно? Як вам вдається залишатися на позитиві?
– Мозок з часом навчається себе захищати. На початку було дуже важко. Я пам’ятаю перший раз. Ми грали для українців, і тут випадково попадаються російські військові. Перша реакція була – вимкнути. Але ми сказали ні, якщо попадаються такі, тим більше треба це використовувати.
Звісно, що енергія агресії впливає. Але захист нашого морального стану – це підтримка з боку нашої аудиторії. Коли ми бачимо, що їм це приносить щось позитивне, вони проявляють підтримку до нас, це все компенсує, і неприємні розмови варті того.
Ми використовуємо чат-рулетку для іноземців всього світу. Різне трапляється. Було таке, що чоловік з Португалії каже: «Я вас знаю». Ми запитуємо, чи він не українець. Ні, каже, португалець, і показує нам прапор з гербом України. І просить заспівати щось українське. Таке нас сильно вражає.
– У вас багатий репертуар. Де ви знаходите українські пісні, які не всі українці знають? Це ж не все від мами.
– Інтернет допомагає. Якщо добре шукати, занурюватися в цей світ, можна знайти багато інформації, пісень, історії різних регіонів України. Якість повстанські пісні знаходимо в інтернеті. Було таке, що ми ходили вулицями Трускавця, до нас підійшов хлопець і каже: «Янку, можна я для вас заспіваю?» Це був бандурист Андрій Лучак. І він заспівав неймовірно класні повстанські пісні. Ми їх включили до свого репертуару.
Багато пісень мама продовжує радити. Ніна (відома як Ніна-Україна, менеджерка та учасниця проєкту «Лос Янковерс». – Ред.) знаходить пісні. В коментарях нам радять пісні.
– У вас шикарні костюми. Хто їх шиє та вишиває?
– Так, вони гарні. Є різні. Сьогодні у вас ми будемо виступати у вишиванках, які нам подарував хор зі Львова «Західний вітер». Також є волонтерська діяльність наших певних підписників. Є така українська жінка Ольга Васильків з Івано-Франківської області, яка створила для нас чорні вишиванки з червоним. Багато нам дарують.
– Всі звертають увагу на вашу бездоганну українську мову. Чи вважаєте ви, що всі українці повинні говорити українською, а не мовою агресора?
– Є маленькі кроки, які людина може робити, і які матимуть величезне значення. Не існує інших причин, крім відсутності бажання вивчити мову. Припускаю, що людині похилого віку важко вийти із зони комфорту. Але хоча би на побутовому рівні, на вулиці, з незнайомими людьми… Замовити каву або заплатити на касі, спілкуючись українською, не так важко. Маленький крок будує національне розуміння.
Треба виховувати своїх дітей українською мовою. Хтось віддає свої руки, ноги, здоров’я, життя на фронті. Це найбільший крок. Ті, хто не воюють, можуть будувати націю всередині. А нація може починатися з мови, яка досі живе, існує. Вважаю, що варто трішечки виходити із своєї зони комфорту.
– Яку пісню заспіваєте на концерті на честь нашої Перемоги?
– Декілька. Звісно, що будуть найулюбленіші «Батько наш Бандера», «Ой, у лузі червона калина». Буде ціла програма.
За допомогу в організації інтерв’ю дякуємо директорці філармонії Наталії Агапеєвій.
Дивуйтеся, шановні, дивуйтеся!