Ви теж помітили, що інтерес кропивничан до історії свого міста все зростає, а екскурсоводство стає масовою професією? Та чи так вже й повно досліджено минуле Кропивницького? Цим ми поцікавилися напередодні Дня міста у краєзнавця Володимира Поліщука. Ось як він відповів:
– Я поставив би запитання дещо по-іншому: наскільки якісно і добросовісно досліджено історію нашого міста? Оскільки є що досліджувати, отже, історію міста досліджено не повністю.
Кілька років тому я займався однією темою. За два місяці знайшов у фондах Державного архіву Кіровоградської області багато цікавого, чого не побачив у дисертації кандидатки історичних наук, присвяченій цій темі. Чому? Очевидно, аспірантка поверхово поставилася до дослідження і використала лише те, що було на поверхні.
В іншій дисертації зустрічаю посилання на архівні документи, а таких фондів у нашому архіві немає. Запитую знайомого з університету: як таке може бути? Відповідає: а хто окрім вас знає, що це посилання узяте зі стелі?
Або ось таке. 2025 року ми з Андрієм Кривуляком підготували свій варіант путівника «З Марком Кропивницьким по місту його імені», а наступного вийшов путівник «Дивний поліцейський, який став видатним драматургом», присвячений Івану Карповичу Тобілевичу. Здавалося б, що нового можна написати про цих корифеїв українського театру? А ми знайшли багато чого нового. Наприклад, у кожній з цих книжок ми опублікували понад 40 афіш вистав Кропивницького та Карпенка-Карого на єлисаветградській сцені, це зроблено вперше.
У нашому місцевому краєзнавстві був період, коли за гроші громади друкували книжки, автори яких писали історію міста, не відвідуючи архівів. Як сказав один місцевий краєзнавець, цим писакам треба було лише себе переконати в справжності собою написаного, і так вони красиво писали, що й іншим важко не повірити.
Працюючи журналістом, я щотижня готував для газети матеріал з історії. Розгортав книжку класика місцевого краєзнавства, брав якусь новелу з неї, йшов в архів і спростовував ту писанину. Приміром, що залізничний міст в Єлисаветграді не проєктував французький інженер Ейфель, а Османський бульвар не проєктував французький архітектор Осман.
Днями зустрів у місті колишнього працівника КДБ. Він вичитав в одній з краєзнавчих книжечок про тризуб, встановлений на куполі даху однієї державної будівлі 120 років тому, тобто його не зняли в радянські часи. Кадебіст запитав мене, чи можу уявити, що це неподобство не помітив КДБ. Не вірю!
Розповім ще й таку історію. 2021 року я готував книжку про єлисаветградський період архітектора Олександра Лишневського. Олександр Левович був міським архітектором у 1895 – 1901 роках. Я знайшов у списку, складеному Лишневським, що він проєктував церкву у селі Козирівці колишнього Новгородківського району. Поїхали в це село із Сергієм Невесьоловим. Розмовляли з місцевим жителем. Перш ніж розповісти те, що знає, чоловік попередив: «Ви ж не пишіть таких дурниць, як це зробив один кіровоградський журналіст-історик». І ось що мав на увазі.
У Козирівці власниками землі було подружжя Хрущових. У них не було дітей, тож брали на виховання дівчаток-сиріт. А через річку від Козирівки – Калинівка. Коли журналіст почув про це, згадав про радянського генсека Микиту Хрущова, який народився 1894 року у селі Калинівці – але Курської губернії. І вигадав журналіст, що Микита Хрущов народився у Калинівці на березі Інгулу, як сироту взяли на виховання Хрущови з Козирівки, а він на знак вдячності узяв їхнє прізвище. Коли вийшла ця стаття у обласній газеті, усе село два місяці сміялося.
– Які джерела порадите тим, хто починає займатися краєзнавством?
– «Історичний нарис м. Єлисаветграда», який вийшов друком 1897 року за сприяння міського голови Пашутіна, плани міста міського землеміра Павла Рябкова (найвідоміший – за 1913 рік), поштові листівки з видами Єлисаветграда. Все це – доступне для широкої публіки.
– Які, на ваш погляд, символи минулого нашого міста?
– До 1917 року – фортеця св. Єлисавети, одна з найбільших земляних фортець Європи, кавалерійське училище – одне з найзатребуваніших в імперії (разом з Миколаївським кавалерійським училищем в С.-Петербурзі), завод «Ельворті» і, звісно, театр корифеїв. У радянському періоді замість кавалерійського училища – ШВЛП (Школу вищої льотної підготовки) та завод «Червона зірка».
Знайшов підробіток