Щочетверга у Ветеранському просторі у Гайвороні збираються жінки, яких об’єднало велике горе – на війні загинули їхні сини, чоловіки, брати. Займаються творчістю, а ще подорожують країною.
Про це розповіла жителька Гайворона Ольга Гончарук , яка й організовує ці заходи. А спочатку, на прохання «УЦ», – коротко про себе.
– Маю музично-педагогічну освіту. Працювала в дитсадку, в школі. Займаємося з чоловіком підприємництвом. Понад п’ятнадцять років тому заснувала громадську організацію «Центр відновлення особистості та перетворення суспільства». На громадських засадах, без фінансової підтримки іноземних донорів проводила з чоловіком заходи з юнацтвом, з молодими подружжями. Нині я – волонтерка, співпрацюю із Центром життєстійкості у Гайвороні. Допомагаю землячкам, які зазнали непоправних втрат внаслідок війни, впоратися з цим болем. Щочетверга по обіді збираємося у Ветеранському просторі. Це служба, створена міською радою для підтримки ветеранів та родин загиблих, безвісти зниклих і полонених захисників.
Ольга Гончарук перерахувала форми психосоціальної роботи, які застосовує:
– Тренінги, майстер-класи, ретрити – сеанси відсторонення від повсякдення, щоб відновити душевний спокій. Подорожуємо країною. Транспортом або допомагає міська рада, або своїм коштом наймаємо автобус. Торік побували на Закарпатті. Три роки поспіль їздимо на кілька днів на базу християнського благодійного фонду «Ноїв ковчег Україна» в Немирівському районі на Вінниччині. Там спілкуємося, працюємо з психологами, беремо участь у майстер-класах. У Гайвороні виготовляємо окопні свічки для захисників.
Про майстер-класи із живопису – детальніше:
– 2024 року ми долучилися до всеукраїнського проекту «Жива. Справжні історії кохання». Це благодійний арт-проєкт із соціально-психологічної реабілітації українок, рідні й близькі яких загинули на війні. Керівниця проекту – Олена Сокальська. У супроводі професійних художників жінки займаються живописом, з допомогою фарб зображаючи свої почуття. Нам допомогла гайворонська художниця Марини Волощук. Фарби, пензлі і полотно передала Олена Сокальська, їх придбано завдяки благодійникам. Не всі, кому ми пропонували взяти участь у проєкті, приєдналися на його початку, коли набралася перша група. Дехто побоювався і долучився вже тоді, коли Марина Волощук працювала з третьою групою. Теми учасниці вибирали самі, Марина допомагала порадами, як поєднувати фарби. Картини побували на виставках у Гайвороні, Києві, Вінниці, Рівному, Львові.
Наприклад, Наталія Мельничук намалювала літню жінку, яка босою сидить при дорозі. Її чоловік, Ігор Мельничук, у перші дні великої війни став на захист країни. Воював у Донецькій і Запорізькій областях. Загинув 54-річним позаминулого року. Не збулася його й дружини мрія зустріти разом старість. Картина Наталії – про це.
Ірина Хмелюк через війну втратила сина. Богдан займався пауерліфтингом, служив у Національній гвардії. Загинув на війні 22-річним. Це сталося 2023 року. Мати намалювала дві картини. На одній зображено хату поряд з лугом. Красива місцина.У такій красі виріс Богдан. На іншій картині Ірини – вовк, який виє, а всередині вовка – жінка. Так авторка передала стан своєї душі – коли вовком хочеться вити.
Дмитро Рейниш захоплювався веслуванням. Служив в «Азові». Загинув 21-річним, обороняючи Маріуполь. Мати, Оксана Рейниш, намалювала гори, про які він мріяв.
Назвала Ольга Гончарук й інших жінок, що долучаються до заходів, які організовує у Ветеранському просторі. Серед них – Наталія Манзюк (її син Євгеній, професійний військовий, загинув 31-річним, посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького), Валентина Гринюк (мати Сергія Гринюка, який воював у складі Третьої окремої штурмової бригади, загинув 43-річним), Оксана Бабчук (її чоловік, Олексій Бабчук, до мобілізації працював у кар’єрі, загинув 50-річним), Оксана Гордаш (її чоловік Сергій Гордаш, пішов на службу добровільно, загинув 49-річним), Ірина Михайленко (її син, Сергій Михайленко, воював з початку війни, загинув 32-річним).
Поспілкувався кореспондент й з деякими учасницями цих заходів.
– Ми як рідні стали, – сказала Валентина Гринюк.
– Мені там добре, – запевнила Наталія Манзюк. – Ми здружилися. Навіть ті, хто раніш одне одного не знав.
Стоятимемо й терпітимемо?