«Мені вдалося все, про що мріяла»

Хтось знає Єлизавету Балгачову через її батька – поета, композитора, автора-виконавця. Хтось – через її роботу у Великій хоральній синагозі Кропивницького. Всі, хто з нею спілкувався або співпрацював, шкодують, що така відкрита, комунікабельна людина зараз не поруч.

Ліза живе у Німеччині, в Дортмунді. Щаслива. Знайшла час поспілкуватися, за що їй велика вдячність.

– Лізо, пропоную повернутися в твоє кіровоградське дитинство. Де навчалася? Як навчалася?

– Із задоволенням. До дев’ятого класу навчалася у п’ятій гімназії, потім в четвертій школі. Після школи навчалася на вихователя у жіночому єврейському педучилищі «Бейт-Хана» у Дніпрі. Потім ще КІРУЕ – на психолога. Колись в синагозі охоронець сказав, що у мене обличчя янгола, а в очах бісики.

Я завжди була дуже активною. У п’ятій гімназії вчителі, а вони були чудовими, говорили, що я з мізками, але лінива. А в четвертій школі було гірше. Мене водили до соціального педагога, щоб «підкорегувати». Так, я часто пропускала уроки. Проте всі вчителі говорили про мене хороше. І в училищі, і в інституті я займалася тим, що подобається.

Якщо зовсім відверто говорити, для мене школа була місцем, куди я зобов’язана ходити. Більше часу проводила в синагозі, в недільній школі. Це була моя стихія, там я почувалася своєю.

– Ти маєш на увазі єврейство? Чи там все було по-іншому?

– Єврейство. Я довго боялася євреїв, мене переконували, що вони погані. Коли переїхала жити до батька і вперше потрапила у єврейську тусовку, зрозуміла, що мене довго обманювали. Весь вільний час проводила з друзями з клубу, стала їздити в табори. Тим, яка я зараз, завдячую моєму єврейському життю. Навіть перший психолог, з яким я познайомилася, був в єврейському таборі. Завдяки йому я перестала боятися людей.

І так, там все було по-іншому. Підхід до дітей, до навчання. Неформальна освіта. Дітям можна ставити питання, дітям можна перевершувати вчителів. Їх не давлять авторитетом, а навчають бути собою.

– Коли ти виїхала з України? Чому? Що з собою взяла?

– Це було наприкінці липня 2017 року. Поїхала з сином. Взяли з собою якісь необхідні дрібниці. І ще про всяк випадок взяла набір для манікюру. Спеціально перед від’їздом пройшла курси, а раптом прийдеться підробляти. Так і не знадобилося.

Виїхала через те, що нас попередили про поступове закриття єврейських проєктів. Розуміла, що в Україні навряд чи знайду роботу з достойною зарплатою. Та й про майбутнє сина думала. На початку 15-го року подала документи на виїзд. Відповіді чекала два роки.

– Точно знали, куди їдете?

– Ні. Коли почала готувати документи, відбулася цікава і, можна сказати, знакова подія. До мене в кабінет в синагозі зайшов літній чоловік. Почав розпитувати, як у нас справи. Сказав, що був першим головою общини. Виявилося, що це Юхим Якович Авруцький, друг мого батька. Я їх зв’язала, і ввечері він був у нас в гостях. Юхим Якович жив тоді у Дортмунді в Німеччині. І вони з батьком одразу домовилися, що я поїду саме туди. Згодом його родина стала і нашою родиною в Німеччині. Ми й зараз спілкуємося, лише Юхима Яковича вже немає.

Взагалі переїхати я вирішила сама. Ризикнула. Всі були в шоці. І всі були переконані, що я поїду в Ізраїль, тому що знала іврит і часто там бувала.

– Ти почала з нуля. І син з тобою. Бабусям-дідусям його не залишила.

– Я б ніколи його не залишила. Ми обидва почали з нуля. Сину було важче, ніж мені. Взагалі не знав мови. До переїзду навчався в маленькій єврейські школі, а в Німеччині потрапив в величезну. Нові люди, нова мова. Стресував дуже.

– Як впорався?

– Я постійно була поруч. В першій школі був не добрий вчитель, постійно мене доводив, що Ілля недалекий. Знайшла репетиторів з німецької і математики, обійшла всі школи Дортмунда і перевела сина в інший заклад. Він там ожив, став посміхатися, з’явилися друзі, щодня розповідав мені про школу.

На жаль, ніхто ніколи не говорить, як важко дітям в еміграції. Коли їх кудись везуть, не питають їхньої думки. Вони залишаються без друзів, мовний бар’єр, інші правила і тому подібне. Це неслабо ламає.

– А як ти стала психологом?

– Навчалася у КІРУЕ на психолога. То була моя мрія. У 9-му класі спробувала працювати з дітьми у спецшколі. Мене залишили з дітьми другого класу на півтори години. І я була в дикому захваті, хоч дуже втомилася.

У педучилищі також багато часу проводила в ресурсному центрі, допомагаючи дітям з особливостями. Я ледве дочекалася, коли практику закінчу після училища, і одразу поїхала додому вступати до інституту.

Мені вдалося все, про що мріяла. Мріяла про єврейську освіту – училище. Мріяла займатися психологію – здійснила. Зараз в Німеччині працюю вихователем в міському саду. Плюс я арт-терапевт. Плюс керівник молодіжного клубу в общині Оберхаузене. А ще голова правління громадської організації.

– Що за організація?

– Ми з сестрою пробували різні ініціативи і у підсумку зареєстрували офіційну організацію. Це найулюбленіше дітище. Допомагаємо мігрантам. В основному, з України, тому що сама пройшла через інтеграцію. Допомагаємо людям знайти оточення, спілкування, проводимо різноманітні заходи.

– Ну і особисте життя в тебе не на останньому місці. Ти народила донечку.

– Спочатку вийшла заміж. Ми познайомилися у застосунку «Тандем». Я вивчала англійську, а він ним володіє досконало. Стали спілкуватися, подружилися. Я не збиралася заміж. А друга дитина була забутою мрією. Ми з майбутнім чоловіком зустрілися в Угорщині у вересні 2023 року. Він туди приїхав на навчання, а я на відпочинок. Після він приїхав до мене в Німеччину, а у грудні ми вирішили, що йому вже не треба кудись їхати. Розписалися у червні 24-го, а у листопаді народилася Соня. Соня та Ілля – найдорожче, що й мене є. Це найкраще, що я могла зробити в житті.

– Ми не поговорили про війну в Україні.

– Це страшно, гірко, трагічно. Треба триматися разом, допомагати одне одному. Коли почалася війна, я протягом року працювала в Дюссельдорфі з групою людей 65+. Теж допомагала з інтеграцією, проводила арт-терапію. Ще рік вела арт-терапію для жінок із України. Вже три роки беру участь у зимовій акції, ми здійснюємо мрії дітей, чиї батьки загинули на війні. Купуємо їм подарунки та відправляємо.

Не люблю про це говорити. По можливості відправляю мовчки гроші, коли хтось збирає. Спочатку відправляла допомогу до Кіровограда теж. Але мені не хочеться з цього показуху влаштовувати.

Перемоги Україні! І якнайшвидше.