Саржевського знають усі: і ті, хто був пов’язаний з ним по школі (а там він пропрацював 54 роки і продовжує працювати), і ті, в кого він ніколи не викладав. Знають як неперевершеного життєлюба, до того ж дуже добру людину.
– Підходить до мене один хлопчина, – розказує Анатолій Васильович. – Я в ліцеї «Мрія» викладаю, у мене там гурток є для першокласників. «А у всіх дітей – по два дідусі, а у мене – один. Можна, називатиму вас дідусем? – питає. – Бо Анатолій Васильович мені важко вимовити». Жаліюся завучу, а вона каже: «Який же ви дідусь? Ви – прадідусь!»
У цій розповіді – весь Анатолій Саржевський. І довіра до нього маленьких людей, і завуч, яка так дотепно відповіла.
– Навчався я в школі №27, це була російськомовна школа, – каже Анатолій Васильович. – Однак вчителька з української мови у нас була дуже гарна – Валентина Андріївна Коваленко. Гріх було їй не віддячити (Саржевський навчався на українському філфаці у педінституті ім. Пушкіна – О.С.). Коли я закінчував школу, збирався на факультет журналістики, у мене батько був журналіст, а мама – вчителька. Ну ми йшли з батьком по вулиці і тут зустріли Петра Безтаку: він вислухав мене і каже: журналіст ніколи не буде педагогом, а педагог може бути журналістом, поступай на вчителя! Я послухався, і про свій вибір я ніколи не пошкодував.
– Що почалося раніше: ваша кар’єра педагога чи журналіста?
– Звичайно, журналіста – ще у восьмому класі! 15 січня 1966 року в «Кіровоградській правді» була надрукована моя інформаційна замітка «Надійна зміна», де розповідав про змагання з легкої атлетики. Я був неймовірно гордий! Отримав два карбованці 96 копійок гонорару. Ці гроші були тоді ого-го-го. На Володимирській вулиці зібрав друзів, пригостив морозивом, і ми півдня те морозиво їли: по сім копійок, по дев’ять. В понеділок прийшов в школу, газета у мене в портфелі. А мама Женя (мається на увазі Євгенія Михайлівна Чабаненко, на той час – директор школи №27. – О.С.) по понеділках проводила дисциплінарні лінійки, і на килим викликали всіх, хто мав двійки. У мене було дві двійки з алгебри. Я стояв і трусився. Але директорка почала не з цього, сказала: «У нашій школі появився юний журналіст – Толя Саржевський», і потім прочитала ту замітку перед усією школою. Вона знайшла для мене конкурс «Мій сучасник» і запропонувала взяти в ньому участь. Серед 80 переможців мене запросили до Москви, там ми зустрілися з відомими на всю країну Робертом Рождественським, Микитою Добронравовим, Олександрою Пахмутовою, Яном Френкелем, Левом Кассілем та Михайлом Анчаровим… Вона дуже допомогла мені в утвердженні, в тому, що я можу зробити що завгодно. Євгенія Михайлівна була вчителькою від бога.
Образотворче мистецтво і співи у нас викладав Федір Непоменко. Я не ходив на хор до Непоменка, співав в клубі імені Крючкова, мені було там цікавіше, ніж у хорі. І він мені у восьмому класі поставив трійку в свідоцтво! Я так собі подумав: «Ну, нічого, ми ще зустрінемося»… І тут – на тобі: мене призначають директором третьої школи, виходжу в коридор, і Непоменко йде на зустріч: «Добрий день, Анатолій Васильович». Я кажу: «Так я тепер для вас Анатолій Васильович? Скільки у вас навантаження?» – «24 години». – «Було! З першого вересня – вісімнадцять». – «Як? А мені ж на пенсію…» А я кажу: «Трійку поставили? Поставили. За що? Що я вам зробив поганого?» Ну, звичайно, я пожартував, залишився він в школі з тими таки 24 годинами…
Але пише він про Непоменка з тією самою добротою, від якої аж ніяковієш. Приводом до написання цієї статті стало видання книги «Світло вчительських сердець»: і Федір Непоменко там, і Євгенія Чабаненко, і Микола Смоленчук, і Петро Безтака… Багато в чому вона нагадує ту книгу, що вийшла 2025 року, – «Летять роки на крилах вічності». Проте Саржевський зосередився на вчителях: і тих, хто вже пішов у вічність, і живих.
Василь Доценко – він став заслуженим вчителем України у 28 років! При тому, що викладав історію у Гаївці, за 15 км від Кропивницького. Тоді Ющенко був президентом, і от під час відвідин обласного центру було задумано привести Віктора Андрійовича у краєзнавчий музей. А пам’ятаєте, тоді все присвячено було Голодомору? Ну і показали йому книжку, видану Доценком «Вихід. Думка про голод». Віктор Ющенко прийшов в захоплення від цієї книги, і своїм указом за 19 серпня 2008 року присвоїв йому звання «Заслужений вчитель України» (він цього досягнув би й без книжки, але знадобилися би десятиліття). Я познайомилася з Василем Доценком на презентації «Світло вчительських сердець», він вже не вчитель, школу в Гаївці, на жаль, закрили. Працює… зварювальником! Але усмішка й інтелігентність, навіть косичка видають в ньому ВЧИТЕЛЯ.
Марина Молодченко – зовсім ще молода жінка, вчителька початкових класів, виїхала в Польщу у зв’язку з онкологічним захворюванням. Навчається в Академії наук у Вроцлаві, працює вихователькою в дитячому садочку. Від хвороби її вилікували, проте треба залишатися під наглядом. Ви уявіть собі, наскільки неймовірна жінка: онкозахворювання, поїхала в Польщу з маленькою донечкою, вивчила мову, підтвердила диплом, продовжує вчитися, пару собі знайшла у Польщі! На презентації була її мама, вона спеціально приїхала зі Знам’янки… І десятки історій непересічних людей, які начебто нічого не зробили, але…
– Вчителі про себе не напишуть, так я про них напишу, – сміється Саржевський.
Це робота, радше, журналістська, ніж педагогічна. А педагогічної роботи було у Анатолія Саржевського – вкрай: працював у Новомиколаївській школі, Бережинській, Вишняківській, Федорівській, у школах №17, 32 Кіровограда, у педагогічному інституті на кафедрі української літератури, в обласному управлінні освіти, був директором шкіл №3,19 міста. І всі його учні його люблять! Саме в школі №17 він познайомився зі своєю дружиною, на жаль, вже покійною, вона викладала мову і літературу. З нею нажили двох синів: Олександра та Андрія. Старший Олександр нині – директор «Лінгвістичного ліцею» (школа №14).
– Коли я отримав призначення в Новгородківський район, в Новомиколаївську школу, – продовжує Анатолій Васильович. – То класне керівництво мені дали у п’ятому класі, сімнадцять діточок. Я зайшов у клас і дивлюся тут якийсь куточок, питаю, навіщо? – «Піонерський куточок. Це ж ми боремося за присвоєння імені Надії Курченко» (ну, якщо ви не пам’ятаєте, Надія Курченко – бортпровідниця, яка загинула. Намагалися викрасти літак і її вбили). Я дивлюся, а в куточку піонерському нічого нема – ну просто нічого! Кажу: можу вам допомогти, привезу фото Надії Курченко! Приїхав на вихідні до Кіровограда – думаю, що ж робити? Згадав, що в мене є знайома, яка працювала у ШВЛП (сьогодні це льотна академія). Домовляємося з нею за шоколадку. Я купив шоколад «Оленка». «Я таке не їм, – вона мені каже. – Я їм «Гвардійський»». Аж три рублі цей коштував шоколад… Ну, договір є договір – купую «Гвардійський», і так собі думаю: навіщо сказав, що привезу фотографію? Нащо воно мені потрібно? Але воно того варте! У ШВЛП вона «запозичила» фотографію: під склом, рамочка така чудернацька. Приїжджаю в понеділок у село. Перший урок, я портрет повісив і наче не дивлюся. Дітки всі там скупчилися: не обманув, та ще й засклив, та ще взяв у раму! На другий день, кого я не зустріну по селу, всі шанобливо вітаються: «Добрий день, вчителю!». Це ж мої дітки щось розказали батькам, батьки далі рознесли. А я тільки-но інститут закінчив, приємно, коли з тобою вітаються «Добрий день, вчителю»…
– Мені взагалі пощастило з цікавими людьми, – каже Анатолій Васильович. А мені здається, що справа у самому Саржевському. Він вміє зі звичайних людей створити цікавих. Вміє найти те, що зробить їх цікавими для всього загалу. Наведу приклад: у книзі «Летять роки на крилах вічності» у нього є глава «Михайло Черниш: “Я іду до людей по життя…”». Справа в тому, що на першому курсі інституту (!) він навчався з Михайлом Чернишем, який потім багато років працював редактором газети «Долинські новини». І все життя писав вірші, не дуже і публікувався, за все життя у нього вийшла тільки одна книга. Ну, щоб Саржевському його забути? Як ми всі забуваємо тих, з ким вчилися, та ще на першому курсі педінституту… Але Саржевський пам’ятав, стежив за його здобутками. На першому курсі в них був куратором Микола Смоленчук. Й от Саржевський пригадав вірш, який Михайло Черниш присвятив улюбленому вчителю літератури:
Іду я якось по лісочку
І чую дятлів перестук.
Аж гульк, під дубом, на пеньочку
Сидить письменник Смоленчук.
Над ним дерев зелені шати
І коси трав під ним зелені.
Не буду, мабуть, заважати,
Микола Кузьмович в натхненні.
Ну, погодьтеся, чудовий вірш! Мені здається, що і сам Михайло Черниш його забув, а от Анатолій Васильович пам’ятає та ще включив в книгу «Летять роки на крилах вічності».
Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого.
Стоятимемо й терпітимемо?