Агов, країно!

В жодному разі не претендуємо на роль психоаналітика. Скоріше, це нам був потрібен спеціаліст. У зв’язку з цим зажадали дати можливість сказати все, про що думає, поважній людині, другу фронтовиків, волонтеру з 2014-го, нашому другу також – Вадиму Нікітіну.

Він час від часу публікує дописи у Фейсбуці. Коли висловлювання добре знайомої людини викликають суперечності у сприйнятті, треба звернутися до першовитоку – посперечатися, переконати, погодитися.

З самого початку не планувалося суто інтерв’ю, просто хотілося почути Нікітіна. Лише одне запитання: ветерани Другої світової або взагалі не згадували про війну, або розповідали дозовано, епізодами. Тепер наші захисники, повернувшись звідти, поводяться чомусь так само. А далі монолог…

– Я теж не люблю згадувати 2014-й. Якщо це тримати в пам’яті, можна з глузду з’їхати. Загинули величні люди, яких не кожному пощастить зустріти на своєму віці. Їх сьогодні так не вистачає! Все тому, що вони були першими. І у 22-му могли не йти (багато учасників АТО не пішли), а пішли красені, професіонали, резерв, золотий фонд, який потрібно було берегти, який зараз зробив би багато корисного для країни. Їх поклали…

Як змінити ситуацію в країні? Чесно, не знаю. Так сталося, що протягом десяти років я займаюся волонтерством. Так доля вирішила. Кинути хлопців не зможу. Але всі ці десять років бачу ситуацію і намагаюся донести свою думку: якби протягом хоч одного року в Україні не крали, ми б розквітли і подолали ворога.

І ще я колись написав у Фейсбуці, що на пів року треба відмінити мораторій на смертну кару за корупцію. Мені стали закидати, що я хочу повернення 37-го року. І який зараз рік за мірками тих, хто мене хейтив? Маємо корупцію, бюрократію, неграмотність, некомпетентність і корупцію у величезних масштабах.

В 1991 році ми стали незалежними. По суті створили величезний насос, який качає бабки. Приватизація. Ваучери. Розпродаж. Чому зараз ми не маємо державних підприємств, які б виконували замовлення Міноборони? Куди вони поділися? Де токарні верстати, на яких можна точити знаємо що? Питання…

Приїжджаєш до хлопців, які стоять у будь-якому напрямку, ситуація однакова: не вистачає БК, снарядів. З того боку летить що завгодно, воно перемішує людей, будівлі й землю. Що б ми не повезли, буде мало.

Може, ти здивуєшся, але я розумію людей, які нічим не допомагають фронту. Кажуть, що сплачують військовий збір, і на тому все. Які до них претензії, коли президент став волонтером? Він їздить по країнах і просить допомоги. А де державна система? Де розподіл фінансів? Коли я прочитав, що ГУР оголошує збір на дрони, цензурно не міг висловитися. Це вже край.

Система як не працювала, так і не працює. Коли в будинку зірвався газ – відповідає газовик. Пожежа від короткого замкнення – електрик. Спалахнула держава – жоден не відповів. Маємо результат: те, що зараз відбувається.

Я щоранку п’ю чай на балконі. Бачу майданчик дитячого садочка. У нашому місті, навіть коли лунають сирени, не відчувають війну. А я дивлюся на діточок на майданчику й думаю: батьки, чому ви до сих пір не вивезли свою дитину за межі міста? Ми ж разом дивимося й читаємо новини, знаємо, що може відбутися в будь-яку мить, що ворог б’є по зосередженням людей.

Не буржуйки треба робити, і не генератори закупати, будь-якій місцевій владі треба розсереджувати людей. Скільки можна вчитися на помилках інших? Тим паче, що ці помилки – людські життя. Вуглегорськ, Дебальцево… Дітей з інтернатів чомусь вивозили в останню чергу. І туди прилітало, і діти гинули.

Ми не так далеко від лінії фронту. Напряму – сто кілометрів. Чому тільки зараз вирішили будувати укріплення? Вони мали бути до кінця 22-го року. Звідки впевненість, що сюди не дійдуть? Свої цілі русня не приховує: стерти з лиця землі Україну як таку. Де превентивні заходи? Треба думати на два кроки вперед.

Два роки агресивної війни пройшли, а ми досі не адаптовані. Економіку, сільгоспвиробників не підтримуємо. Безкінечно нам не будуть донатити інші країни. Наш президент сказав, щоб країни Європи готувалися до «придурі» путіна, і вони готуються. Ми, на жаль, не підготувалися.

Головне на фронті – грамотність і досвід бойових дій. Це дає шанс вижити. Як би ти не був вмотивований, але якщо жодного разу не тримав в руках автомат, тобі реально буде складно вижити.

Можна всіх призвати. Це, як всі розуміють, вартує певних грошей бюджету. А можна ж організувати ПВК, куди закликати професійних вояк, наприклад, з Пакистану. Й інші легіони. Наші гроші – маємо роботу профі, закордонних легіонів. Хтось же має й цей варіант використовувати!

Повертаються хлопці з інвалідністю. Є в мене знайомий, який отримав мінно-вибухову травму в 15-му році. В 20-му телефонує: пухлина мозку. Оперували його в київському воєнному госпіталі. Ми допомагали. Щороку він має проходити обстеження. Нещодавно приїхав – грошей нуль. Його не беруть на роботу, бо інвалідів війни не беруть! Знаєш, чому? Бо в нього пільги! Він роботодавцю не вигідний. Це що? Агов, країно!

Ще епізод. Людина воювала з 15-го року, шахта «Бутовка», вижив дивом. Було їх одинадцять, залишилося четверо. Закінчив свою війну в Попасній в 22-му році. Поранення. Операція на хребті. Інвалідність. Пенсія – 6600 грн. От і все.

Таких багато. І такі хлопці потім підуть шукати своїх командирів. Комусь дякувати: якщо ротний був в окопі з пацанами – жодних претензій. Якщо бачили і чули комбата – повага. А якщо командир сидів за тридцять кілометрів, курив кальян і віддавав накази, йому теж «віддячать».

Армія, фронт – дзеркальне відображення того, що відбувається в країні. Корупція тут – корупція там. В менших масштабах, але там гинуть наші люди. Це з 14-го року. Армія відповідає суспільству. В сенсі – схожа на нього.

Розводять руками: чому ми не маємо достатньо дронів? У нас талановитих, майстерних людей багато. Усе б вони робили. Але кожен, хто звертається до певних структур зі своїми розробками, натикається на стіну. Приклад. Хлопець з розвідки, з часів АТО, приніс бронежилет, який вони командою винайшли. Надіслали пропозицію в Міноброни, щоб запустити у виробництво. Ціну назвали, припустимо, три тисячі гривень. Перевірили бронік, простріляли, все супер. Але сказали, що ціна в три тисячі їх не влаштовує. Треба шість. Три – для розробників, решта – розумієте куди. Це корінь наших проблем.

Моє особисте враження і людей, які мене підтримують, що ми не схожі на країну, яка воює. Якщо воюємо – кожна копійка має йти на оборону. Чому стелимо новий асфальт? Хлопцям потрібна вогнева підтримка. Якщо її немає, гине піхота. А ми лайкнули… Поставили свічечку загиблому… Висловили співчуття…

Я давно не прошу грошей у спільноти задля допомоги захисникам, не виставляю номер картки. Є певне коло людей, яких я знаю багато років, які мені довіряють і допомагають хлопцям протягом десяти років. Гостра проблема на фронті – вони відгукуються.

Багато людей мене знають, знають, що я в тилу і що протягом десяти років їду регулярно до хлопців, вожу, чого потребують, вирішую, як можу, їхні проблеми. Взагалі якщо говорити про те, що відбувається… Єдине слово
«п…ць». Якісь регламентовані зустрічі, виїзди, наради. Усе класно, усе під контролем. Який контроль, якщо ми щодня ховаємо десять людей? Здорових, освічених, красивих, наше майбутнє…

Щодо волонтерства як такого. Вважаю це соромом держави. Це показник її неспроможності. Найголовніше для держави – створити самозахист. Ми не спромоглися. Хоча це не ми. Ми допомагаємо як можемо.

Я за десять років вивчив географію так, що моя вчителька пишалася би мною. На жаль, мої «мандрівки» Україною супроводжуються війною. Я з самого початку війни, а це 2014, залишав записи у Фейсбуці: про хлопців, про мої приїзди до них, подарунки від близьких, там багато фото. Боюся це все переглядати: хлопці дивляться на мене.