Милозвучна здибанка

Коли ви слухали хоровий спів? А самі коли-небудь співали в хорі? Може, ви вмієте диригувати хором? З цих трьох запитань має бути зрозумілим, про що і про кого піде мова.

З Аллою Татаровою ми познайомилися на одному з мистецьких заходів у Кропивницькому музичному фаховому коледжі. Це було свято хорової музики «Молитва вустами дітей». Цьому фестивалю вже десять років, тобто він традиційний. І в цьому році він був традиційно потужним, яскравим, живим.

Викладачка коледжу, заслужений працівник культури України, керівниця дитячого хору «Зоринки» студії педагогічної практики музколеджу, авторка багатьох хорових проєктів, в тому числі «Молитви вустами дітей» Алла Татарова розповіла «УЦ» багато цікавого про себе, коледж, людей, хор, музику, плани і мрії.

– Пані Алло, як стають хормейстерами? Як це сталося з вами?

– Все почалося із хорової школи «Соловушка» при палаці піонерів. Взагалі я дуже хотіла займатися танцями в нашому «Проліску», але за віком не підходила – мені було вже сім з половиною років. Хорову школу обрала, тому що вікна нашого класу були навпроти «Проліска». Я співала, дивлячись у вікно, запам’ятовувала рухи танцюристів. Приходила додому, вдягала купальник, взувала чешки і все повторювала. Тобто навчалася комплексно.

Вже у школі ми з дівчатами організували вокальний гурток, я акомпанувала, вони співали. І танцювальний колектив у нас був. Та взагалі всі культмасові заходи були на мені.

Я теж замислювалася: чому хор? Мабуть тому, що там великий колектив. Я люблю великі аудиторії, масштаб. Після школи я вступала на наш музпед, але не вийшло. Стали з майбутнім чоловіком вирішувати, чим мені протягом року займатися. Гуляли містом і натрапили на оголошення про набір до школи керівників художньої самодіяльності. Після річних курсів, де я отримала кваліфікацію «керівник вокально-інструментального ансамблю», я вступила в музичне училище.

– Де ви навчилися грі на фортепіано?

– В хоровій школі «Соловушка». Це була потужна школа. У нас було 9 годин хору на тиждень. Зараз в музичній школі максимум 4. Нашим колективом керував Микола Павлович Макода, який свого часу допоміг мені зробити правильний вибір щодо подальшого навчання. Нам викладали хорове сольфеджіо, що тепер звучить дивно, і фортепіано. Система навчання була своєрідна. По-перше, в хорі було сто дітей. По-друге, лише ті, хто добросовісно відвідував хорові заняття, мали можливість навчатися ще грі на інструменті. Моя сестра там навчалася на акордеоні, а я на фортепіано.

А потім я стала грати на акордеоні. Так сталося, що після музколеджу директор школи, яку я закінчила, запросив мене на роботу. Але за умови, що я гратиму на баяні. Ну, баян я не приборкала, а акордеон – так. Я оволоділа інструментом за місяць. Мій дебют в якості акордеоністки відбувся 1 вересня на шкільній лінійці.

В школі я багато експериментувала. Директорам шкіл області, які зібралися на нараду в нашій школі, ми з дітьми показали оперу «Коза-дереза». Були солісти, хор, я акомпанувала. То був фурор. Це при тому, що школярі не мали музичної освіти. Про школу можу багато розповідати, працювала там десять років. Скажу лише, що в той час я заочно закінчила Одеську національну музичну академію. Мене брали одразу на другий курс, але я принципово захотіла почати з першого.

А згодом Юрій Васильович Любович запросив мене на роботу в музичний коледж. Аргументував тим, що я в школі засиділася. Спочатку була викладачем, потім заступником директора з практичного навчання.

– Музколедж дозволив вам реалізувати прагнення масштабу?

– Це сталося у 2014 році, коли ми з хоровим колективом «Зоринки» поїхали на конкурс до Австрії. Зазначу, що в нашому хорі співають діти, які навчаються в студії педагогічної практики при коледжі. А студенти в цій студії проходять практику. До речі, я з хором працюю вже 18 років.

Отже про Австрію. Я вперше побачила міжнародний підхід до великих заходів. Мені було з чим порівнювати, «Зоринки» неодноразово брали участь в конкурсах міста та області. Там по-іншому. Туди їдуть не за нагородами, а за емоціями, позитивом, спільними проєктами, співдружністю. Нам складно було виїхати, це ж 2014 рік, але вдалося. Організатори заходу вирішили, що Україна має відкривати цей фестиваль. Ми дуже хвилювалися, бо бути першими – це величезна відповідальність. Зал стояв і аплодував. Ми тоді отримали золоту нагороду.

Ідею проведення не суто конкурсів, а фестивалів, ми привезли до Кропивницького. Років зо два я переконувала колег, що має бути не конкурс, а свято хорової музики, в якому всі переможці, всі співають, всі отримують задоволення. Перший фестиваль «Молитва вустами дітей» відбувся в 2016 році. Ми його провели на трьох локаціях: в храмі біля Янгола (духовна складова), в концертному залі коледжу (класика) і на літньому майданчику біля коледжу (фольклор).

Кожен проєкт має бути унікальним. На нашому святі діти заспівали унікальний гімн «Боже великий, єдиний». Ми з моєю колежанкою Мариною Долгіх реконструювали рукописний варіант твору Лисенка. Він так і називався – «Дитячий гімн», а не «Молитва за Україну», як ми його знаємо. Марина звернулася до київського музею, і нам надіслали копію. Ми його перенабрали і заспівали в храмі всіма хоровими колективами.

Це свято на багатьох справило враження. Для мене воно було особливим не лише тому, що було першим, а ще тому, що моя племінниця Іра пішла на війну. Я розуміла, що коли ти молишся сама – це одне, а коли моляться діти разом – це зовсім інше. Цього підтексту ніхто не знав, це було моє, але ми разом просили за всіх, хто нас захищає.

– Основна робота, щорічний фестиваль, проєкти в проєктах… Ви ще й грант отримали. З чим це пов’язано?

– В нас є проєкт «Передріздвяна звістка». Діти приходять на репетиції, батьки чекають в коридорі. Якось я вийшла в коридор і звернулася до батьків: «Чого ви просто сидите? Заходьте до нас, будемо колядки вчити». Вони із задоволенням приєдналися. Тоді виникла ідея створення батьківського хору. У 202І році ми його створили. Хористів було 15 чоловік.

Коли почалася велика війна, ми призупинили свою роботу. Але якось всі разом зажадали продовження, відродження проєктів. В 23-му році ми зібрали «Різдвяний хор» – бажаючих різного віку, хто хоче поспівати колядки. Зібралося більше 120 чоловік. Ми ще й конкурс диригентів влаштували.

Проєкт закінчився, а люди пишуть мені, запитують, коли знову зберемося і що будемо співати. Ми зі студентами створили новий проєкт «Співаємо разом», збиралися по суботах. В нас було вже 25 хористів. Попрацювали, відзвітували і знову пауза. Але довго в такому стані ми не можемо перебувати. Тому народився проєкт «Здибанка» – хор, в якому співали близько 40 чоловік. А пізніше ще «Здибанка 2.0».

Випадково на проєкт потрапила психологиня Наталія Коваленко, яка працювала з родинами військових. Сама вона внутрішньо переміщена особа і запропонувала звернутися по грант. Ми разом написали проєкт і надіслали в міжнародну організацію. Отримали відповідь, що наш проєкт унікальний, таких в Україні немає, і фінансову допомогу також отримали. Він називався «Хоровий простір «Здибанка» для аматорів». Його унікальність в тому, що він не одноденний, розрахований на тривалий час. А ще за вимогами грантодавців ми повинні «охопити» 150 чоловік, 15 відсотків з яких мають бути ВПО. Ми впоралися. План навіть перевиконали: 75 хористів з числа ВПО. До нас ходили родинами. Тоді був масштаб, про який я мріяла і якого прагнула. Ми влаштували концерт, де співав хор у 500 чоловік!

– Грант – це також тимчасово. Що далі?

– Так, цей проєкт ми закрили у грудні минулого року. Хористи запитують, коли наступна репетиція, а я не можу відповісти, що грантова програма закінчилася. Ми зі здибанчанами продовжуємо збиратися по суботах. Дякую адміністрації коледжу, Ларисі Іванівні Голіусовій, яка дозволяє нам це робити. Але ми вже хочемо великої зали, оркестру, рок-гурту. Потенціал є, потрібна допомога.

Нам потрібна не лише назва «хоровий простір», ми мріємо про власний простір, де буде хор, ВІА, клас гітари, боді-перкусія, заняття з арт-терапії для ВПО, військових та їхніх родин. Документи на новий грант ми вже подали.

Реалізовувати проєкти ми вміємо, довели це. Маємо чудову команду і величезне бажання створювати і творити. Мріємо про власне приміщення. Дуже розраховуємо на грант. Але навіть якщо його не отримаємо, не зупинимося. Сподіваємося, що громада, влада побачать, яку важливу справу ми робимо, і підтримають нас.