Нещодавнє інтерв’ю з керівником столичного Центру політичного консалтингу Денисом Денисенком «Була б політична воля – все можна вирішити» вивело з рівноваги наших політично стурбованих читачів. Найбільшу їхню увагу привернула теза про необхідність і реальність проведення відкладених через війну виборів. Окрім звичних звинувачень у бік влади та опозиції, ми прочитали відгуки розчарованих громадян, яких набралася окрема група.
«Який сенс у цих виборах, якщо кожен новий склад гірший за попередній? Якщо замість вже набридлих популістів, скандалістів і хапуг приходять нові?» – це практично прямі цитати з кількох коментарів. Спростувати справедливість цих думок досить складно, але обговорити можна.
Вихідним пунктом для дискусії про необхідність виборів в Україні можна взяти знамениті слова Вінстона Черчилля: «Демократія – найгірша форма правління, якщо не брати до уваги всі інші». Сер Вінстон, без сумніву, знав, про що говорив.
Тема проведення виборів у країні, яка воює, – настільки багатогранна, що може швидко втомити не тільки пересічного читача, а й людину, яка професійно пов’язана з політикою. Тому є сенс поговорити про те, що, як виявилося, дуже хвилює наших читачів – про якісний склад народних обранців у Верховній Раді.
Почнемо з того, що народні депутати, за якими маю честь пильно спостерігати понад 30 років, – усі різні. Як і ми з вами. Серед них є розумні й дурні, освічені й невігласи, порядні й безпринципні, адекватні й неврівноважені – причому ці вісім рис у кожній конкретній людині можуть утворювати абсолютно унікальні поєднання. Це цілком очевидні речі, які, як кажуть, і коневі зрозумілі. Як, втім, і те, що гарантовано «вирахувати» ідеального депутата на виборах неможливо, хоча б тому, що ідеальних не існує.
Ви, напевно, ще пам’ятаєте те жахливе розчарування, яке відчула країна, вперше побачивши в обличчя своїх обранців 2019 року, так би мовити, на робочому місці. Усі ці «зелені кнопочки», «колі-котлети», «юзики», пихаті павичі і перелякані миші лише зрідка перемежовувалися з нормальними обличчями. Причому настільки зрідка, що вони здавалися аномалією на загальному тлі.
Власне кажучи, ці «веселі картинки» ми можемо спостерігати й сьогодні. Так само феєрить Мар’яна Безугла, у костюмі вчителя-трудовика ходить по залі Тищенко, метушаться з дивними (м’яко кажучи) законопроектами Піпа і Мазурашу. І що примітно, позбутися цих та їм подібних персонажів практично неможливо. Процедура відкликання народних депутатів складна і витратна, оптимальні варіанти для заміни неефективного політика – його власна заява, вирок суду або смерть. Думка виборців – поза цим списком.
Депутатський корпус дещо оновлюється за рахунок заміни тих, хто вибув за партійними списками, але про якість «новоприбулих з кінця списку» навіть говорити не хочеться.
Перш ніж перейти до головного, ще два коротких зауваження.
Усі вищезазначені проблеми нинішнього скликання парламенту були вже цілком очевидними на третьому році служби, і здоровий глузд підказував, що далекоглядне керівництво країни давно мало подбати про доопрацювання законів про вибори, але ні – сім років (!!!) спікер Стефанчук і компанія розробляли новий Цивільний кодекс. Який тепер критикують усі підряд, а зауваження та поправки обчислюються тисячами. На нього вже пішло стільки грошей і часу, що мимоволі починаєш сумніватися в аксіомі Черчилля.
Й інший момент. Знову про гроші та час. Сім років не було виборів, але сім років країна платить мільйони гривень Центральній виборчій комісії. За що? За посади! Молодці, хлопці, добре влаштувалися.
Думаю, ви вже зрозуміли думку автора: не можна чистити басейн раз на п’ять років, а тим більше – на сім-вісім. Не тільки жаби заведуться, але й лептоспіроз з холерними паличками.
На цей випадок розумні люди давно вже придумали і перевірили на практиці так звані вибори з ротацією (або вибори з частковим оновленням). За такою схемою протягом одного терміну повноважень парламенту кожні два-три роки змінюється певна частина депутатського корпусу (наприклад, третина або половина).
Де це застосовується? У США, Франції, Індії, Японії, Аргентині. Погодьтеся, країни не дурніші за нас.
Що це дає? Є можливість позбутися баласту, поліпшити якість парламенту. Працює зворотний зв’язок з виборцями, влада й опозиція можуть збалансувати свій курс.
Можна довго дискутувати про переваги та недоліки системи виборів із ротацією, але я, замість дискусії, запропоную вам провести невеликий експеримент. Згадайте свої настрої, скажімо, на другому чи третьому році роботи нинішнього парламенту. Згадали? А тепер уявіть, що у вас є можливість змінити третину депутатського корпусу. Як мінімум, прибрати одіозних і випадкових персонажів. Їй-бо, пора нарешті навчитися розлучатися з непотрібними речами і людьми.
Сім худих років