«Якби ви знали, як хочеться, щоб Женя мене обійняв»

Ми зустрілися минулого тижня у бібліотеці Чижевського. Випадково зустрілися. Для Олександри Гребенюк цей заклад – особливе місце, бо сюди вчащав її єдиний син, Євгеній Осієвський, загиблий на війні 29-літнім три роки тому. Тоді, через тиждень після трагедії, ми й познайомилися. Бесідували просто неба у Ковалівському парку. Олександра була роздавлена раптовою бідою. І от через три роки знову побачилися. Вона вручила мені пакуночок з цукерками («За Женю з’їсте»), пішли в той самий Ковалівський парк. «Час не лікує», – каже вона. Але відчаю, як три роки тому, уже не відчувається. Принаймні зовні. На блузці – значок із синовим портретом. У сумці – кнопковий телефон, подарований сином з першої стипендії.

Євгеній був незвичайним. Шестирічним, після розлучення батьків, став за хазяїна в домівці. Допомагав матері, не вимагав дорогих іграшок і ласощів. Навчався блискуче. Його й досі пам’ятають у Центральноукраїнському науковому ліцеї-інтернаті. На високому рівні оволодів англійською. Під час виборів шкільного президента Євгеній Манько (тодішнє його прізвище) запропонував програму, яку визнали найкращою. Наприкінці програми навів думку філософа Піранделло про те, що бути героєм легше, ніж хорошою людиною, бо героєм можна бути раз у житті, а хорошою людиною треба бути щодня. Чудово справлявся з президентськими обов’язками. ЗНО склав з найвищими в ліцеї результатами. Двічі представляв Україну на зборах Європарламенту дитячого самоврядування – в Німеччині і в Хорватії. В університеті Винниченка навчався за державний кошт, відмінно. Далі – магістратура в Києво-Могилянській академії, спеціальність «Політологія». Закінчив з відзнакою. І в аспірантурі в Києво-Могилянській академії (спеціальність «Культурологія») навчався за бюджетний кошт. Перед великою війною працював над дисертацією про звичаї жителів острова Танна у Тихому Океані. Збирався туди поїхати, вивчав мову. Гроші на поїздку відкладав з журналістських гонорарів. Статті писав на науково-популярні, мистецькі теми і не тільки. Окрема серія журналістських публікацій Осієвського – про релігійні організації. Порядки в громадах українських кришнаїтів, неоязичників і саєнтологів досліджував, проникаючи в їхні лави. Книжник, вегетаріанець, пацифіст і любитель котів, він був і патріотом. Тому й попросився добровольцем у військо. Служив стрільцем-санітаром у 77-й аеромобільній бригаді. Між бойовими виходами примудрявся читати книжки. Побратими називали його Веганом. Розуміли, що більше користі країні він приніс би не в окопі. Але поважали його вибір. Незадовго до загибелі Євген, скориставшись Інтернетом, узяв інтерв’ю у британського генетика Адама Родерфорда. Інтерв’ю опубліковане 17 травня 2023 року у виданні «Куншт». 22 травня 2023 року Євгеній загинув під Бахмутом. У жовтні того ж року його посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Про те, яким був Євгеній, я почув уперше від його матері, коли вона переживала найчорніші в своєму житті дні. Намагався ставити якнайменше запитань, побоювався ранити необережним словом (див. «УЦ» за 12.06.2023). І от через три роки кажу:

– Не всім, хто зазнав такого великого горя, потрібні співчуття від чужих людей. Це навіть може дратувати.

– Мене не дратує. Уже не буде більшого болю за той, що є. Тепер мені, буває, кажуть: «Ти вже не в чорному, звиклася». Зазвичай на це відповідаю, що поспішаю, нема часу говорити. А про Женю думаю, коли засинаю і прокидаюся. Але не живу бідою. Женя – моє життя. 29 років – як у раю.

Олександра каже, що береже й перечитує синові науково-популярні статті, кінорецензії, інтерв’ю, опубліковані виданнями «Куншт», «Спільне», Yabl.

– Женя привозив додому ці статті надрукованими на папері, мені показував. Тепер перечитую. Беру на кладовище і там теж читаю. А ось телефон, який Женя мені з першої стипендії купив, – показує стареньку Nokia, кнопкову.

На кладовищі, за словами Олександри, вона буває майже щодня.

– Тільки в дні, коли хлопців ховають, не йду. Тому що коли бачиш це – заново переживаєш. Ніби це твоє. На кладовищі познайомилася з жінками, які теж втратили синів. Яких хороших хлопців ховаємо! Генофонд України. Мені це болить. Знаєте, чого дуже хочеться? Щоб на всій планеті жодна мама не ховала свою дитину. Пекло на цьому світі – у хлопців, які на нулі, і в матерів, які поховали своїх дітей.

Олександра дістає смартфон і показує знімки синової могили. На тих, які зроблено до встановлення пам’ятника, видно: з ранньої весни до осені могила – буквально вкрита живим квітом. Першими заквітали проліски і й підсніжники, останніми – хризантеми.

– Землі найкращої наносила сама. Буває, з кладовища повертаєшся, а в центрі – музика, пиво, вино, кальяни. Гримить так! А мимо – жіночки в чорних хустинках. Наче ж в одній країні живемо. А як скажеш кому, що війна, почуєш: «Яка в с..і війна! Як жив, так і живу». Я не за те, щоб усі плакали цілодобово. Не веселіться напоказ, не хизуйтеся, скромніше поводьтеся.

– А Женя як відреагував би на такі веселощі?

– Він казав, що люди – різні, що змінити іншого не зможеш. Можеш тільки пояснити, поспілкувавшись. А буває, не треба й спілкуватися, бо там нема чого змінювати.

Є у нас громадська організація «Об’єднані героями». Зустрічаємося. На кладовище носимо квіти до дітей. Говоримо про своїх дітей. Живу і житиму сином. Важливо, щоб це не марно було. З Аллою Кондаковою їздила у Вінницю на «Квіт пам’яті». Син Алли Кондакової, спецпризначенець Олександр Кондаков, загинув на початку цієї війни, у червні 2014 року. Вона в ліцеї, де Женя вчився, викладає.

Олександра згадала недавню презентацію у Вінниці пересувної виставки «Квіт пам’яті». У проєкті беруть участь українки, які внаслідок війни втратили рідних і близьких людей. Предмети експозиції – мистецькі роботи, створені жінками на честь своїх героїв. Мати Осієвського повезла у Вінницю книжку його коміксів, яку видала торік своїм коштом.

До книжки коміксів «Воїнство небесне» увійшло кілька фантастичних історій про перемогу добра над злом. Малюнки й тексти створено Євгенієм Осієвським – він і художницький хист мав.

– Женя планував видати книжку у грудні 2022 року. Назвав її «Сім веселих оповідок про селище Ряба Корова та землі, що південніше». А в листопаді долучився до війська. І не видав книжку. Видала я. Спасибі дівчатам з видавництва «Кропивництво», які підготували до друку. А названо книжку «Воїнство небесне» тому, що там є історія про небесне воїнство. У видавництві мені порадили цю назву: «Адже Женя й сам став до війська небесного». Пророцтво його збулося. Ще є багато невиданого, що Женя написав.

На запитання, де ще буває, з ким зустрічається, Олександра відповідає:

– До рідних їжджу в Котовку, тепер це – Покровське недалеко від Гайворона.

– Тетяну Райчук знаєте? «Україна-центр» розповідала про те, як вона, об’єдналася із односельчанками у групу «Веселі козачки», готують провізію для військових.

– Знаю, аякже. Райчуки – ще й мої родичі далекі.

– А село як вам тепер?

– Школу, дитсадок закрили. А було стільки всього – двоповерхова школа, садок, клуб, магазини. Завод був, розливали мінеральну воду «Іванкова криниця». Тепер дивишся, і серце болить. А це ж наша Україна. Мій син пішов на війну за Україну, хоча міг багато зробити для неї не як військовий – наукою займався, журналістом був, умів навчати дітей. Казав: «Мамо, не буває дітей, які не хочуть читати». Коли на практиці викладав в Києво-Могилянці, в університеті Шевченка, у нього поганих студентів не було. Він ще у дванадцять років поїхав в «Артек», там читав дітям лекції.

З розмови трирічної давності знаю про кицьок Тельму і Луїзу, яких Євгеній, навчаючись в аспірантурі, підібрав кошенятами і назвав іменами дівчат з відомого фільму. Через тих кицьок він на початку війни опинився в окупації. Звісно, ті події пам’ятає мати і досі:

– Як почалася війна, Женя подзвонив мені і сказав, що їде в Ворзель, до своїх котів (у селищі Ворзелі Київської області розташований гуртожиток Києво-Могилянської академії. – В.К.). Приїхав у Ворзель, а там – окупанти. Разом з ним в окупації опинилося ще 29 мешканців гуртожитку. Я дзвонила йому. Він запевняв: все добре. Не скаржився, хоча вони й їжі не мали.

Своє життя в окупації Євгеній Осієвський описав у репортажі «Шість кішок, тридцять людей і чотири міни. Два тижні в окупації під Києвом», опублікованому «Спільним». Це нотатки про те, як коти і люди призвичаювалися до обстрілів, а потім і до відсутності електрики й води. Про те, як у лиху годину одні люди діляться одне з одним найнеобхіднішим, а інші йдуть грабувати горілчаний магазин. Два роки тому у Ворзелі відкрили меморіальну дошку на честь Євгенія Осієвського. А Тельма і Луїза, яких він після визволення перевіз у Кропивницький, продовжують мешкати біля його мами.

– Чудово почуваються. Милі, добрі. Їм по шість років уже. У Тельми були кошенята, я роздала. Коли сходами підіймаюся до квартири, Тельма і Луїза чують. Заходжу в квартиру, кажу: «Мама Женина прийшла. А Жені немає». Дивляться, слухають. Стрибають на комод, облизують Женьчину фотографію і бігом до мене. Женя казав, що маленькі діти, які не вміють розмовляти, як і тварини, розуміють нашу мову, а ми їхню – ні. Не треба думати, що коти й собаки дурніші нас.

Олександра вдячна усім, хто дбає про увічнення пам’яті про сина. І бібліотеці Чижевського, яка влаштовувала виставку його фоторобіт, і ліцею «Лінгвістичний» (колишня 14-та школа), де створили стенд на його честь, і Центральноукраїнському науковому ліцею, на вході в який рік тому відкрили меморіальну дошку. Вдячна Малій академії наук учнівської молоді, яка з 2024 року проводить конкурси творчих проектів імені Євгенія Осієвського. Одна з номінацій називається «Євгеній Осієвський: слово і чин». Це конкурс робіт про життєвий і творчий шлях Євгенія Осієвського. У номінації передбачено преміювання переможців коштом матері героя.

З тих робіт попередніх років Олександру найбільше зачепив «Лист у майбуття», автор – Дарія Рудик. Це – звернення до нащадків від імені Осієвського.

«Я не прагнув великого визнання і слави. Я просто бажав бути корисним. І просто бути собою. Якщо моє життя обірвалося тут, де замість вітру шумить артилерія, мої думки, мої надії, моя любов до України не вмерли», – йдеться в тексті. Автор закликає нащадків бути людьми, не втрачати совісті. «А моїй матусі передайте, що у мене все добре: шапку ношу, бороду стрижу, кашу їм без м’яса – вона знає, про що я. Скажіть, щоб не плакала і що я її дуже люблю».

Наостанок зауважую Олександрі про гарні зміни в її зовнішності.

– Якщо це бачите, так і є. Мені треба жити довго. Щоб пам’ятати про сина, носити йому квіти, дякувати за те, що ми живі. Якби ви знали, як хочеться, щоб Женя мене обійняв, поцілував, мамою назвав.