Складається враження, що цього моменту дуже чекали, прямо як у класиці: настане день, і я все скажу! Минулого тижня він настав: 20 травня – сьома річниця інавгурації шостого президента незалежної України Володимира Зеленського.
Заготовлені заздалегідь пасажі та накопичені емоції «стрімким домкратом» виплеснулися в соціальні мережі та ЗМІ. Кому Бог не дав уїдливої іронії – тупо матюкались, у кого важко з логікою – щедро ділилися своїм захопленням. Було всього і багато, хоча, як і очікувалося, більше негативу.
Наші журналісти часто нарікають, мовляв, специфіка тижневика не дає можливості подати читачеві гарячу, найсвіжішу інформацію. Але, трапляється, мінус обертається плюсом, і можна спокійно поспостерігати за коментаторами, а іноді опинитися в ролі спостерігача за спостерігачами. І навіть зробити висновки.
Сім років президентства – це величезний термін для держави, яка декларує демократичний шлях розвитку. У автократичних держав свої часові виміри, тому путіни, лукашенки та інші «безсмертники» – це інше. Для воюючої України ці сім років стали важким тягарем, який не дозволяє їй померти, але й жити нормально теж не дає. Люди старшого віку напевно зрозуміли цю метафору.
Критики звинувачували Зеленського буквально у всіх смертних гріхах і трагедіях України. Та спробуй спростувати хоч один пункт, мовляв, у тієї чи іншої події є цілком конкретний винуватець, – як одразу отримаєш у відповідь беззаперечний аргумент: «Адже він гарант!» Ще дурнішою виглядала ситуація з вихвалянням президента, піднесенням до рівня Месії. Люди, те, чим ви так захоплюєтеся, на 90 % – це його робота, службові обов’язки, і лише на 10 % – особиста мужність та вміння гарно говорити з екрану.
Стоп, стоп, стоп! Відчуваю, як сам, слідом за блогерами, починаю перетворюватися чи то на народного засідателя з минулого століття, чи то на вагаря зі складу бакалії. А треба було б з самого початку сказати головне: сім років президентства Володимира Зеленського – це сім років нашого з вами життя! Ще точніше – сім років життя кожного з нас. І всі плюси та мінуси цих років кожен з нас повинен підрахувати сам. Індивідуально.
При цьому обов’язковою умовою підбиття підсумків має бути використання як оціночного критерію фрази зі старого анекдоту – могло бути й гірше! Хто не знає цей анекдот – пошукайте в Гуглі або попросіть когось зробити це за вас. Заодно й посмієтеся.
Продовжимо. З позитивних і негативних подій ваших семи років життя виділіть ті, що жодним чином не залежали від Зеленського. А потім відкиньте події, хід яких ви могли змінити особисто, але чомусь цього не зробили. Те, що залишилося, дасть суб’єктивну картину впливу президента Зеленського на ваше власне життя. І тоді робіть висновки.
Для чистоти експерименту автор, природно, почав із себе. Довелося повозитися, переглянути події останніх років, кілька разів починати спочатку, але воно було того варте. Цитувати не буду – там багато особистого, обмежуся підсумковою частиною:
– Володимире Олександровичу, дякую за сміливий експеримент, та відразу перейдемо до головного: війну треба закінчувати. Ні, я теж не знаю, як це зробити, але нерозв’язних проблем не буває. Просто час працює проти нас – проти всіх разом і кожного окремо. Погодьтеся, вважати рік війни роком життя – це абсурд.
Будьте об’єктивні: баланс уже явно не на Вашу користь – просто одна чорна смуга. Дійшло навіть до того, що якийсь «Дизель» витісняє зі сцени Ваше дитя – «95-й квартал». Для президентства – дрібниця, звичайно, але показник, одначе. Не можна йти по життю вздовж чорної смуги – це вам будь-яка ворожка скаже.
Ви одного разу зуміли кардинально змінити своє життя і сильно вплинули на долю країни, в якій колись налічувалося 50 мільйонів населення. Потрібно знову проявити волю і характер. Не чекайте оплесків, лише час покаже, яку роль Ви зіграли в історії України.
З повагою, Юхим Мармер.
Сім худих років