Дивишся на неї, слухаєш і відчуваєш, що вона рідна. Напевне, саме тому побратими вважають і називають її сестрою, а молоді хлопці навіть мамою. Це Ірина Лісохмарова.
Наші з нею переговори стосовно інтерв’ю тривали кілька років. Обіцяла розповісти все, як тільки звільниться зі служби. Зараз вона перебуває в Кропивницькому на реабілітації. Звільнилася з війська за сімейними обставинами. Це вже не вперше: звільняється, а потім повертається, тому що захисники потребують її допомоги і захисту.
Інтерв’ю не вдалося. Ніка (військове псевдо) просто розповідала про все, що пережила. Без злості, без сліз, з посмішкою. Свої поранення називала травмами. Пам’ятає всі дати, всі назви, імена всіх, з ким звела війна. Наприкінці спілкування відповіла на запитання, що на війні найстрашніше. Сказала: «Збирати частини тіл побратимів».
– За першою освітою я медична сестра, дев’ять років працювала в реанімації четвертої лікарні. За другою, вищою, освітою я фізичний реабілітолог. В мене був свій масажний кабінет, куди одного разу прийшов хлопчина і після кількох сеансів масажу сказав: «Тьотя Іра, ви вмієте воскрешати». І додав, що їм у морську піхоту потрібен медик. Так у 2017 році я підписала контракт і поїхала на БЗВП у Десну. Так я стала бойовим медиком 2-ї роти 2-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти.
Місяць з побратимами пробула в Миколаєві, після чого ми поїхали в Широкіно, що під Маріуполем. Я була медиком роти, з якою ми там пробули 35 днів. Це був мій перший і найпотужніший сектор. Нас постійно обстрілювали з мінометів, танків і «Градів». І там я багато чому навчилася. Ознайомлювалася (потім так завжди робила) з усіма напрямками діяльності підрозділу, щоб мати змогу в разі потреби когось підмінити. Тому можу замінити зв’язківця, стріляти з кулемета і навіть їздити на танку та «мотолизі».
Мій перший на війні день Ангела був там. Ми розташовувалися на так званих прокурорських дачах. Наші позиції здавали, за один день було 23 прицільних прильоти «Партизана». Лупили по бетонних плитах, де ми з хлопцями ховалися. Коли вибиралися наверх, плити почали падати. Побратими ледве встигли мене витягти, тільки ноги трішки травмувала.
В той період я стикнулася з безладом і жахом, який твориться всередині війська. Погані спогади про ротного, багато біди наробив. І крадіжки були в роті, і наркотики. Багатьох хлопців вже немає в живих. Різні були випадки, я нікому не дозволяла себе ображати. Казала, що хоч жінка, але в щелепу заїхати можу. Бог відводив від поганих людей.
З морською піхотою я прослужила більше року. Служила б і далі, але мій двоюрідний брат пішов служити в окрему 57-му бригаду. В кінці грудня 2018 року я прийшла в 17-й батальйон цієї бригади на посаду санінструктора. Одна з моїх найулюбленіших бригад за всі роки служби. Ми були під Херсоном. Комбатом був Юрій Володимирович Люлька – один з найкращих моїх командирів. Яка людина!
Так от. Санінструктором я пробула аж п’ять днів. Начальником сектору з медицини там був мій колишній головний командир з морської піхоти. Він мене знав, тому вийшов наказ призначити мене начмедом 17-го батальйону. Перший тиждень було важко, мене ніхто не знав, вважали, що я чиясь креатура. І Люлька до мене придивлявся, і на ВСП мене викликали. Це все на фоні того, що мій попередник частину ліків відправляв на продаж в аптеки своєї жінки. Випробування я пройшла. Совість моя чиста.
Начмедом була чотири місяці. Було важко, трьохсоті, двохсоті. Потім отримала травму ноги. Мене відправили у відпустку. Коли повернулася, командир відправив мене навчатися на офіцера. Після навчання мене перевели в саму бригаду, я стала т.в.о. начальника еваквідділення 57-ї бригади. На цій посаді пробула три роки.
Після чергової перерви у службі, яка тривала рік, у жовтні 2021 року мене запросили у 95-ту десантно-штурмову бригаду. Мала бути начальником лікувального відділення, але я відмовилася, захотіла бути просто медиком якогось підрозділу. Так співпало, що був потрібний медик в мінометну батарею. А я любила стріляти з міномета, і серед мінометників в мене було багато друзів. І там зустріла одного з найулюбленіших командирів Сергія Валерійовича Курилюка. Завдяки таким, як він, розумієш, що в армії не всі м…ки.
Я приїхала в підрозділ – наче приїхала додому. В мене такого ще не було. Разом зі мною в нас була 31 людина, і ми були родиною. І воювали разом, і їсти готували разом. Повномасштабне вторгнення ми зустріли у Зайцевому. Прицільно бомбити нас почали раніше 24 лютого, 17-го були перші двохсоті.
Військове псевдо в мене було Ніка, але багато хлопців називали мене доброю відьмою. Часто збувалися мої передчуття, сни. Якщо кажу, що це не треба робити, їхати краще іншим шляхом, то так і треба робити, і до мене прислуховувалися. Іноді зв’язок з’являвся там, де його апріорі не могло бути, але нам він був потрібний. Або в хаті згоріло все, крім кімнати, де були медикаменти, документи і Старлінк. Перед повномасштабкою приснилося, що висаджується десант. Розповіла побратимам. Через дві години отримали наказ бути напоготові – готується висадка ворожого десанту. Багато таких прикладів. І «чуйка» спрацьовувала, і молилася багато, і ікони з собою ношу.
Нас в підрозділі було три жінки. Коли почалося вторгнення, командир сказав: «Ви дівчата, залишаєтеся на місці». В батальйоні було кілька медиків, мене залишили за головну. Мені привозили хлопців з ПТСР, легкими пораненнями. Командир віддав мені подарований йому маленький джип, я на ньому вивозила хлопців на Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, вивозила зі Слов’янська. На день вивозила 30-40 чоловік. Домовлялася в лікарнях, щоб прокапали, стабілізували нервовий стан бійців.
В Зайцевому 1 березня я отримала травми таза, хребця. Командир примусив мене оформити групу інвалідності. Казав, що я іншим допомагаю набути статусу обмежено придатних, а про себе не думаю. Тоді мене вивезли на Житомирщину. Вирішили зробити мене начмедом десантно-штурмового батальйону, який я мала створити з нуля. Ми з командирами інших підрозділів його створили. Спочатку в нас було 500 чоловік, потім 700, згодом 900. Звідти мене відправили на курси замполітів, після яких я отримала спеціаліста з морально-психологічного забезпечення і стала заступником командира артбатареї і навіть командиром. Проводила розслідування і лікувала.
В січні 2024-го я знову звільнилася за сімейними обставинами. Треба було бувати вдома – коли я йшла служити у 17-му році, дочці було два роки. Вона дорослішала, потребувала моєї уваги. До того і комбата поміняли, з новим не спрацювалися.
Вдома пробула пів року. Зустріла знайому, розповіла їй, що хочу повернутися на фронт, і вона дала мені телефон комбата з позивним Директор. Це був кропивничанин Олег Дем’яненко, командир танкового батальйону 110-ї окремої механізованої бригади. З 30 серпня 2024 року я почала служити офіцером штабу танкового батальйону, але рік і вісім місяців виконувала обов’язки начмеда. На початку квітня цього року звільнилася.
Вже майже два місяці вдома і продовжую в телефонному режимі працювати з танковим батальйоном. Очікую на свою особову справу і, мабуть, буду повертатися в свій танковий батальйон. Мене всі кличуть назад. Точно не знаю, чи повернуся, ще подумаю, але з кожним дзвінком чи повідомленням звідти відчуваю й переконуюся, що моє місце там.
За всі ці роки було багато того, що, м’яко кажучи, сильно засмучує. Але мені властиво пам’ятати хороше. З усіма своїми командирами досі спілкуюся. Серед них вже чотири генерали. На постійному зв’язку з побратимами, з їхніми родинами.
Кажуть, що я інфікована війною. Не знаю. Нагородами не вихваляюся, хоча приємно, дякую. Я би вже залишилася вдома, але щось з роботою в місті складно. А коли щодня телефонують і кажуть «ти нам потрібна», припускаю, що моя місія допомагати. Зараз – допомагати саме там, на фронті.
Сім худих років