Пліч-о-пліч з батьком

Кропивничанин Владислав Береза наприкінці 2021 року звільнився з війська, не став продовжувати термін контракту – наслужився з вісімнадцяти років, навоювався в АТО. Хотілося бути з дружиною та синочком, якому тоді не виповнилося й року. А в перші дні великої війни з батьком Михайлом Березою, теж учасником АТО, добровільно приєднався до ЗСУ. Воювали в одній частині. Владислав загинув 28-річним, рятуючи побратимів. А перед тим узяв у полон ворожого військового. Та оскільки мертвим молодшого сержанта Березу ніхто не бачив, він ще довго значився зниклим безвісти. І рідні були впевнені: живий, в полоні…

Розповідаючи про загиблого чоловіка, Наталія Береза час від часу ледь стримує сльози.

– Ми познайомилися 2020 року. Владик служив у 36-й бригаді морської піхоти у Миколаєві, а в Кропивницькому саме лікувався. Покохали одне одного, Владик зробив мені пропозицію, того ж року побралися. Чоловік подружився з Марком, моїм сином від першого шлюбу. 2021 року у нас народився Матвій. Копія тата. Чоловік так радів! Сім’я стала для нього сенсом життя. Щоб бути якомога ближче до мене й дітей, намагався перевестися в Кропивницький, у Третій полк ССО. Не вдалося. У листопаді 2021 року закінчувався термін контракту з армією, і чоловік не став його продовжувати. Наслужився, цивільного життя до пуття не знав. В армії ж – з вісімнадцяти років. Спочатку – строкова служба, потім – контракти. Брав участь в АТО. Звільнившись зі служби, чоловік збирався влаштуватися в системі ДСНС – саме закінчив Черкаську академію пожежної безпеки. І раптом – війна.

Звісно, Наталія пам’ятає, як чоловік приєднався до війська.

– До нас прийшов чоловіковий батько і сказав йому: «Ідемо». Мав на увазі іти в ТЦК. Свекор – теж учасник АТО. Марно просила чоловіка не поспішати хоча б заради дитини, Матвійчикові було дев’ять місяців. 26 лютого Владик з батьком, не чекаючи повісток, звернулися в ТЦК. Їх одразу й мобілізували. Обох зарахували в 40-ву артилерійську бригаду, яка розташовується в Первомайську. Владик добре себе зарекомендував, і його відправили на навчання в Німеччину. Там вчили обходитися із сучасною артилерійською зброєю. Через місяць чи півтора повернувся в Україну. Його, командира розрахунку, відрядили на Харківщину. Батька – також. Воювали в одній частині. Брали участь у визволенні Харківщини. Чоловік мені телефонував, як тільки була така можливість. Про все розповідав. Казав, скучає за домівкою, хоче до сім’ї. Із 40-ї бригади Владикового батька перевели в 21-шу, а потім і Владика. Воювали на Донеччині.

За словами Наталії, вона не чула від чоловіка, що йому страшно на війні. Але він не приховував від дружини про сильний біль у спині – наслідок тягання важелезних снарядів.

– Начальство не відпускало його лікуватися. Тому оформив відпустку за сімейними обставинами. Дорогою в Кропивницький лежав в автобусі на підлозі в проході – сидіти не міг через біль, а знеболювальне не допомагало. У Кропивницькому чоловіка прооперували в обласній лікарні. Після реабілітації в «Ацинусі» повернувся в частину. Це було в січні 2024 року. І знову – великі навантаження. Знову – проблеми зі спиною. Зазнав осколкового поранення – погіршало іще. Після нетривалого лікування в госпіталі продовжив служити. Добросовісний, сумлінний. Про те, щоб відправити його на ВЛК, начальство й слухати не хотіло. Я потім показала чоловікові медичні документи цивільному нейрохірургові, той сказав, що з таким діагнозом призначають інвалідність.

Далі – про останнє Владиславове бойове завдання.

– Увечері шостого квітня 2024 року чоловік зателефонував: «Наташа, не переживай, вирушаємо. Восьмого повернемося». Поділився телефонними номерами товаришів. Восьмого не зателефонував. Уранці дев’ятого я зателефонувала за номерами, якими він поділився. Не одразу й додзвонилася. Мені сказали: «Його більше немає». Зателефонувала свекрові. Він кинув усе, поїхав до командира. Знайшов хлопців, які прийшли з тієї самої позиції, з якої не повернувся Владик.

Ось що з’ясував Михайло Береза. Владислав і його побратим Олександр, виконуючи бойове завдання, отримали наказ допомогти іншим трьом бійцям, яких присипало в бліндажі внаслідок влучання КАБа. Олександр копав, Владислав відстрілювався, намагався знешкодити ворожий дрон. «Мені – капець», – устиг доповісти Владислав через рацію. Далі зв’язок увірвався. А хлопці, яких він з Олександром рятував, дочекалися ночі й вибралися до своїх. Невдовзі ту позицію зайняв ворог. Оскільки Владислава ніхто не бачив мертвим (навіть розвідувальний дрон не виявив тіла), Михайло Береза дійшов висновку, що син, імовірно, опинився в полоні. На користь цієї версії вказували і свідчення одного з бійців про те, що Владислав перед тим, як зникнути, полонив російського солдата.

– І свекор, і я були впевнені, що Владик – у полоні, – продовжує Наталія. – Оговтавшись від звістки про те, що його зарахували у безвісти зниклі, я заходилася розшукувати його. Збирала інформацію по краплині. Шукала її Телеграм-каналах, де публікують відомості про полонених та безвісти зниклих військових. Зверталася в Кординаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Якось натрапила в Телеграмі на інформацію про Владислава Михайловича Березу, молодшого сержанта з 21-ї бригади. Там не було вказано його статусу. Невідомо, чи загиблий, чи полонений. Я вирішила, що Владик – у тіньовому полоні. Адже він – артилерист, а росіяни до артилеристів ставляться украй жорстоко і обмінюють їх неохоче.

Улітку нинішнього року близьким Владислава повідомили: генетично-молекулярна експертиза з великою ймовірністю підтверджує його загибель (у ході слідства поліція брала біоматеріал у батька і Матвійчика). Виявилося, останки передано Україні ще понад рік тому. Висновок слідства: молодший сержант Владислав Береза загинув внаслідок ураження ворожим дроном 8 квітня 2024 року, виконуючи бойове завдання біля села Терни Краматорського району Донецької області.

Та, каже Наталія, вона і свекор до останнього сподівалися на помилку. Вона поїхала в морг, поспілкувалася з персоналом. Розповіла про одну Владиславову характерну тілесну ознаку, персонал перевірив, і знову – збіг. Надії не залишилося.

17 липня Владислава Березу з почестями поховали в Кропивницькому.

– З 21-ї бригади нікого не було, – каже Наталія. – Навіть не зателефонували, не висловили співчуття. І про якусь відзнаку не поклопотали. А Владик же з юності – у війську. І під час великої війни – тільки на передовій.