«Друзі, щойно отримав сумну новину. Помер Вова Деркач. Це був дуже знаковий і «фірмовий» гітарист для нашого міста. Мені довелося з ним спілкуватись і працювати, і я отримав від цього великий досвід. У мене досі в колекції його записи. Покойся з миром, брате», – написав у ФБ відомий музикант Дмитро Дорош. Це повідомлення засмутило багатьох кропивничан різних поколінь. І сколихнуло спогади.
Ми попросили згадати Володю людей, які його знали, можливо, краще інших ровесників музиканта.
Наталія Бурдіян:
– Вперше я побачила Володю, коли з Сашею Блюміним (ми разом навчалися) пішли на вечір, який влаштовувала 11-та школа. Там виступав шкільний музичний колектив. Ми звернули увагу на двох хлопців – гітариста Володю Деркача і бас-гітариста Олега Грабаря. Саша в той час очолював ВІА КІСМу «Дирижабль». Ми підійшли до Деркача, і Саша запропонував йому прийти до них у студентський колектив. Прийшов і став з ними грати.
У Вови не було музичної освіти. Його мама викладала музику у школі. А батько Іван Деркач (наголос на другий склад, а Володя називав прізвище з наголосом на перший) був солістом філармонії. Батьки розійшлися, коли Вовка був маленьким. Музичний хист, напевне, передався по крові. Він був самоучкою, а талант від Бога. Він міг зіграти три ноти, але так, що хочеться плакати.
Він був зануреним у музику. Як занурився у дитинстві, так і прожив життя. Характер мав колючий, нелегко сходився з людьми. Мав високу самооцінку, тому що усвідомлював, що гарний музикант, пишався тим, що його цінують.
З ним було непросто. Мабуть, тому і не женився. В нього був один шлюб, і той фіктивний. Після закінчення школи Володю забрали в армію. Повернувся, пограв якийсь час у «Весні». Потім з клавішником Рафаїлом Саповалом пішли працювати у філармонію. Там завжди були сильні колективи. Потім Валєра Разганяєв і ще один хлопець підбили Володю переїхати до Ялти і там грати. Погодився. Це були часи обов’язкової прописки і частих перевірок. Знайшли якусь жінку, яка погодилася на фіктивний шлюб. Розписалися. Вона, можливо, розраховувала на щось більше, але Вова більшого не захотів.
Згодом сталася біда – Володя потрапив за грати. Нещасний випадок – інакше й поясниш. Повернувся, знову грав. Згодом виїхав до Польщі. Час від часу приїжджав сюди маму провідати. Він любив її. Ставився ніжно, з трепетом і в той час з повагою.
Зізнаюся, я була закохана у Володю. Він багато для мене значив. Ми абсолютно протилежні: він закритий, такий їжачок, а я відкрита, комунікабельна. Тому, можливо, і зійшлися, доповнювали одне одного. Вистачило розуму не вийти за нього заміж, тому що було б скалічене життя і в нього, і у мене. У моєму житті залишилася глибока подряпина (але не рана) від наших стосунків.
Ми з Володею часто спілкувалися у соцмережах. Переписувалися. Якось я запропонувала зв’язуватися через Вайбер, він пише: «А хто такий Вайбер?» Коли в нього були якісь запитання, звертався, я допомагала, радила, підказувала. А відносно недавно Володя був у Кропивницьому і виступав у клубі «Берлога». Зібралися друзі, була тепла атмосфера. Багато згадували.
На згадку про Володю в мене залишилося фото. До нього у гості з Кавказу приїхав друг, з яким він служив у армії. І наполіг на тому, щоб ми втрьох сфотографувалися в ательє. Ми це зробили. І це пам’ять. І спогади – пам’ять.
Валерій Новіков
– Від спогадів тепло в душі і боляче. У вже далекій молодості троє друзів – я, Володя Мостовий і Боря Мацера – захоплювалися біт-музикою, в першу чергу, бітлами. Слухали, підспівували, намагалися зіграти. Музику у восьмій школі, де я навчався, викладала мама Володі Деркача. Добре викладала. Вчила нас розрізняти чверті ноти, восьмушки, що таке ритм і так далі. Тобто певні ази ми знали. З Володею я ще не був знайомий.
В КІСМІ, де ми навчалися, створився колектив музикантів-однодумців. Треба було десь репетирувати. Саша Блюмін попросив керівництво інституту, щоб нам дозволили грати в актовому залі. Не дозволили, тому що у нас не було статусу. Як його набути? Оголошують конкурс художньої самодіяльності. Ми десь знайшли підсилювачі, вийшли вчотирьох на сцену, представилися як «Дирижабль», заспівали бітловську пісню і посіли перше місце. Так ми отримали статус і можливість репетирувати в залі.
На одну з репетицій Саша привів двох пацанів. Сказав, що почув їхню гру в 11-й школі. А в нього був нюх на талановитих музикантів. Це були Володя Деркач і Олег Грабар. Дали їм гітару і бас-гітару. Зіграли, і вони виявилися сильнішими за наших гітаристів. Володя з нами залишився, і він підсилив команду.
Ми стали приятелями. Володєй (я його так називав) був людиною в собі. Мав бажання навчатися. І працездатний неймовірно. В нього вдома була акустична гітара. Вона намокла, її повело, гриф зігнувся. Відстань між грифом і струнами збільшилася. І Володька, пацан, школяр, грав вправи на цій зігнутій гітарі. В нього була чудова пальцівка. Грав, як Марк Нопфлер.
Граємо. Танцювальні вечори в інституті, халтури. Грали на весіллях, зароблені гроші збирали, щоб купити інструменти та апаратуру. Найцікавіше було грати на шкільних вечорах. Там було зрозуміло, як ми зіграли, тому що діти брехати не вміють. Граємо добре – вони танцюють або підспівують. Погано – стоять під стінами. Коли бачиш реакцію – це такий кайф.
Останній концерт, коли Володя з нами грав, був присвячений 100-річчю з дня народження Леніна. 1970 рік. «Дирижабль» акомпанував іншим виконавцям і виконав дві пісні. Володя заспівав «Пісню про Щорса» і ще одну – «Однозвучно звенит колокольчик». Вона була виконана в бітовому стилі. На біс викликали.
Деркача забрала до себе філармонія. Рафік Саповал, один з кращих клавішників міста, запримітив Володю і запросив до новоствореного ВІА «До-ре-мі». Філармонія тоді була на підйомі. Мареничи ще дуетом співали. Закордонні колективи приїжджали. Взагалі в музиці тоді був певний розвиток. Кожна школа, кожне ПТУ мали свій вокально-інструментальний ансамбль.
Наш колектив розпався. По-доброму розійшлися, та й навчання в інституті закінчувалося. Володя грав у філармонії. Сталося так, що він потрапив за грати. Справа дуже спірна і Деркач в ній постраждав за іншу людину. Він розповідав, що довелося важко працювати в колонії, врятував бригадир, який перевів його у клуб керувати художньою самодіяльністю.
Я в той час почав грати в колективі при Будинку побуту. Коли Володєй повернувся, ми його взяли до себе. Ми були штатними музикантами, грали на вечорах і весіллях у залі на другому поверсі. З цим періодом пов’язана моя прикольна історія. Я був інженером і не мав права працювати за сумісництвом. Тому офіційно у штатному розкладі одним з музикантів була Гайдукова Анна Сергіївна 1897 року народження. Це моя бабуся, і я працював за її паспортом. Стільки війн і повстань пережила, а на старість років стала барабанщиком у музичному гурті.
Володя попрацював з нами деякий час, а потім його знову запросила філармонія. І знову біда. Запідозрили, що хтось з колективу курить «траву». Розбиратися навіть не стали, одразу звинуватили Володю. І він пішов на другий термін. Повернувся іншою людиною. Ні, він не став блатним, в тюрмі він був чужорідним. Але надломився.
Поїхав до Польщі. Грав там з двома польськими музикантами. Цікавий був склад: гітарист, барабанщик і трубач. Можна знайти відео у Ютубі, проєкт називається Orient-Blues Express. Говорив, жалкує, що раніше не виїхав. Там його поважали, він дітей навчав грі на гітарі. Володю особисто знав мер міста, в якому він жив.
Час від часу приїжджав додому. Ми зустрічалися, розмовляли. Він ніколи нікого ні про що не просив. Коли попросив мене навідуватися до його мами, мені було приємно. Я із задоволенням допомагав його мамі і своїй вчительці. Для мене це було важливо.
В один з його приїздом зустрілися, прогулювалися містом і розмовляли. Ми не згадували минуле, говорили про сьогодення. Вже війна почалася, було про що поговорити. Говорили на злобу дня, а злоби в його житті було більше, ніж треба.
Було у Володєя особисте життя, але він про це не розповідав, а я не запитував. Був він у мене в друзях у Фейсбуці. Що можна сказати про Деркача у соцмережах? Це мовчання. Багато музикантів нашого міста, сприймають Володю як одного із найсильніших гітаристів. Але гарний гітарист – це не значить зручна людина. Вовка не був хамом, але дистанцію тримав. Ще й битий життям.
На здоров’я, самопочуття не скаржився, не в його характері. Про смерть Володі я дізнався з Фейсбуку – Діма Дорош написав. Не розумію людей, які запитують про причину смерті. Телефонують мені і запитують, чим він хворів. Яка різниця, чим? Людина померла. Ви її знали. Віддайте належне.
На вебпорталі електронних послуг Пенсійного фонду України оновлено розділ “Мої звернення”:...