«Щоб вони до вас не прийшли»

Через місяць після оголошення безвісти зниклим Івана Хорєва, гранатометника першого батальйону 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців, його дружина помітила: увімкнувся його телефон. «Живий, у полоні», – подумала Анна. Далі отримала серію повідомлень, надісланих з чоловікового смартфона. Прийшов і знімок Івана, живого. У Анни просили координати українських військових. Вона звернулася в СБУ. Понад рік жила надією, добивалася повернення чоловіка та інших військовополонених, брала участь у акціях, які відбуваються по всій країні. «Ось трохи прийду до тями і продовжу», – каже, плачучи, тепер, після похорону. Вважає, Івана вбили полоненого.

Про те, яким був Іван Хорєв, «УЦ» попросила розповісти насамперед його брата Віктора, мешканця села Оситняжки Кропивницького району.

– Ми родом з Кривого Рогу. Тато працював зварювальником на Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті. Кілька років тому його не стало. Мама працювала на тому ж ГЗК кухаркою, потім перейшла в гімназію, де й працює нині. Іван – старший від мене на чотири роки. Я постійно відчував захист і підтримку з його боку. Якось дітьми гралися на будові, і я впав у котлован, наповнений водою. Якби не Ваня, потонув би. Він мене витягнув, витер. Мені було років із вісім.

Батьки привчили нас до хатньої роботи. Уміємо і їжу приготувати, і прибирання не цураємося. Це знадобилося нам і на військовій службі.

Ваня у шкільні роки захопився футболом, займався в секції, тренером був Сергій Олександрович Жуков. Коли я підріс, брат і мене в ту секцію привів. Він класно грав, виступав у складі команди Інгулецького району. І в школі непогано вчився. Вчителі знали, що я – його молодший брат.

Після дев’ятого класу Іван в вступив у ПТУ № 44 – вирішив вивчитися на машиніста екскаватора, щоб потім працювати в кар’єрі. Батьки так порадили, адже екскаваторники добре заробляли. Згодом я після невдалої спроби вступити в університет прийшов у те саме 44-те училище, потрапив до того самого майстра, який Івана навчав. Він мені казав, щоб я старався, як мій брат Іван. Закінчив Ваня училище. Призвали його на військову строкову службу. Відслужив, повернувся додому, влаштувався на Інгулецькому ГЗК слюсарем.

2014 року Івана мобілізували до війська – почалася АТО. Потрапив у 17-ту танкову бригаду, посада – механік-водій БМП. Цю спеціальність здобув під час строкової. Воював на Луганщині. Ми півтора року не бачилися. Я теж служив – після строкової уклав контракт.

Участь в АТО змінила брата. Повернувся додому настороженим. Мучився від безсоння. Поступово відновився. Працював на все тому ж ГЗК. 

2018 року я запропонував Іванові укласти контракт з частиною А1840, в якій служив сам. Це частина забезпечення, розташовується в Кропивницькому. Брат погодився. Служили разом. Мешкали в Кропивницькому.

2020 року Іван познайомився з кропивничанкою Анною, покохали одне одного. Я відразу помітив: брат став щасливим. Порозумівся з її сином, у них склалися чудові стосунки, а коли народилася спільна дитина – на сьомому небі був. Таїса для Івана – понад усе. Копія тата. Сильно прив’язався до Івана мій син Назар. Іван його й хрестив. Нині Назарові – одинадцять.

Восени 2024 року нас обох перевели в 72-гу механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Але в різні батальйони. Його – в механізований, мене – в мотопіхотний. Востаннє побачилися в листопаді. Після того спілкувалися телефоном. Воювали на різних напрямках. З грудня 2024 року Іван воював на Донеччині, Покровський район.

Коли випадала можливість, телефонували один одному. Наказували один одному берегтися, повідомляти, що йдеш на позицію, що повернувся. Наказували телефонувати мамі. Особливо переживали за неї на початку великої війни. Просили перебиратися до нас у Кропивницький, бо ворог від Кривого Рогу за кількадесят кілометрів був, обстрілював наш район. Мама відмовилася, вона зі своїми колегами допомагала військовим, які в Кривому Розі стояли. У бронежилеті й касці їжу розвозила.

Далекосяжних планів брат не складав. Війна навчила його жити одним днем. Не раз казав мені: «Не загадуй наперед!» І ніколи не жалівся, як би тяжко не доводилося. Я й дорослим сприймав його не просто як брата, а як старшого брата.

Про зникнення Івана дізнався, перебуваючи на позиції. Це сталося шостого березня 2025 року у Покровському районі Донецької області поблизу села Запоріжжя. Довго ми жили надією, що Іван – в полоні, що його обміняють. Кілька місяців тому надія зникла. Генетично-молекулярна експертиза показала: одне з тіл, повернутих Україні – останки Івана Хорєва. Загинув 35-річним. Велика втрата. Поховали брата в Кропивницькому. Бо тут – його дружина, діти.

Важко без нього. Згадую різні випадки. Наприклад, як Ваня, ще не знаючи Кропивницького, добирався до мене і сів не в ту маршрутку, опинився в іншому мікрорайоні. Насміялися тоді…

Побратими про нього тільки добре відгукуються. Кажуть, відповідальний був, цілеспрямований, пообіцяє – зробить, накази командирів виконував беззаперечно.

Анна Хорєва, розповідаючи про чоловіка, кілька разів зупинялася, щоб витерти сльози.

– Познайомилися ми 2020 року. Я працювала касиркою у «Файно-маркеті» на Новомиколаївці у Кропивницькому. Він вчащав у магазин. То цигарки купить, то ще щось. І щоразу – ще й шоколадку. Цигарки візьме, а шоколадку залишить. Я йому: «Ви забули шоколадку». А він сором’язливо: «Це вам». Так і познайомилися. Я серцем відчула: саме той чоловік.

Зійшлися ми з Ванюшкою, одружилися. З моїм сином він знайшов спільну мову. Дімі було тоді дев’ять років. А як чоловік радів, коли Таїса народилася! Для дітей старався. Коли я купувала йому обновку (щоб красивий був мій чоловік!), він казав: «Навіщо? Краще б дітям щось купила». Гордився тим, що Таїса вдалася схожою на нього. Коли до нас приходили його друзі з військової частини, знайомив з донькою і казав, що треба зробити тест на батьківство. Хлопці від сміху падали, бо дитина – копія тата. Я з Ванюшкою почувалася щасливою.

Про свою участь в АТО чоловік майже не розказував. Не хвастливий. І у військовій формі не ходив поза службою.

Восени 2024 року його і брата Вітюшку перевели в іншу частину. У грудні чоловік приїхав додому на десять днів. Вони промайнули як мить, важко було прощатися. Після того телефонував, як була можливість. Востаннє поговорили шостого березня, за кілька годин до його зникнення. Ванюшка сказав: «Ти така гарна. Люблю вас, скучаю». Я саме машиною їхала, позаду – Таїса. Ще чоловік сказав, що вирушає на НП поблизу села Запоріжжя.

Згодом мені повідомили: він зник безвісти. Але надія на те, що він живий, була. Побратими розповіли, що з допомогою дрона намагалися з’ясувати, що cталося з Іваном. І не побачили в тій місцині тіла.

Восьмого квітня того ж року помітила: увімкнувся телефон чоловіка. Побачила, що він почитав повідомлення від мене. Подумала: Ванюшка – живий, в полоні. Невдовзі мені з його телефона почали приходити повідомлення. Про те, що мій чоловік – у полоні, хоче жити. Прийшло й фото чоловіка, живого. Спочатку припускала: шахраї хочуть обманути, гроші проситимуть. Потім зрозуміла: це росіяни. Звернулася в СБУ. Розмовляла з росіянами обережно. Вони просили координати наших військових. Відмовила. Вони й перестали телефонувати. Гадаю, вбили Ванюшку полоненого.

Та ми ще довго сподівалися, що він живий. Я шукала Івана як могла, зверталася й до міжнародних організацій. Брала участь в акціях з підтримки військовополонених, і не тільки в Кропивницькому. Їздила в Київ, Львів, Івано-Франківськ. Не тільки за Івана стояла. За всіх стояла, хто в полоні. Подружилася з чудовими жінками, яких об’єднало горе. Одна з них – Оксана Джафарлі, її чоловік Олег Шлянін теж зник безвісти, воюючи на Донеччині. Спілкуюся з батьками Ярослава Нагорного, він зник безвісти два роки тому у Вовчанську. Ярик і Ванюшка разом служили в Кропивницькому. Ярик до нас додому приходив. Близький друг. Як прийду до тями, знову братиму участь в акціях з підтримки військовополонених. Там я – серед своїх. А дехто мене не розуміє. Бо його ця біда не торкнулася.

Тим часом, у серпні 2025 року, Іванове тіло повернули Україні. Рік пролежало в морзі неідентифіковане. Кілька місяців тому експертиза показала збіг у ДНК з дочкою і матір’ю. Надії не стало. Але мені було важливо побачити тіло. Звернулася в морг і наполягла, щоб показали. Я його впізнала. Сказала: «Сонечко, прийшла до тебе». Мені віддали чоловікові обручку, погнуту. Він її ніколи не знімав. Не стала її рівняти, почепила на ланцюжок, який на шиї ношу. Провідую могилу.

Таких чоловіків, як мій Іван, – мало. І патріот був. Якось мені сказав: «Знаю, чому я тут стою. Щоб вони до вас не прийшли». Мені ті слова закарбувалися.

Як жити без Ванюшки? Ще й інше горе: син у ДТП потрапив торік. Ледь не помер, в реанімації був, пів року з ним провела в лікарні в Києві, попереду – тривале відновлення. А Таїсу гляділи моя мама й бабуся, хворі обидві. Мій батько дитину в дитсадок водив. Навесні його мобілізували, хоч йому – під шістдесят. Зазнав поранення, продовжує служити.