«Мамо, я повернувся»

28-річний Вадим Токарь повернувся з полону під час недавнього обміну. Як і більшість визволених цього разу, був у неволі з весни 2022 року. Опинився в полоні, тримаючи оборону на маріупольському заводі імені Ілліча у складі 36-ї бригади морської піхоти.

– Я вірила, що син повернеться, – розповіла «Україні-Центр» його мати, жителька села Покровського Кропивницького району Наталія Токарь. – Дізнавшись про цей обмін, я, як завжди в таких випадках, зайшла в особистий кабінет на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. І прочитала: Токаря Вадима Віталійовича звільнено. Згодом зателефонували з Координаційного штабу, привітали з поверненням сина. Зателефонував син. «Мамо, я повернувся», – сказав. Я заплакала. Й зараз плачу. Зібралися, поїхали до нього в реабілітаційний центр. Нікітка – синок Вадима – теж поїхав. Йому десять років. Побачилися через паркан – там карантин. Вадим схуд. Маленький, худенький. Але не зламався. Дивився на сина, а той на нього. Тепер шлють один одному повідомлення. Тепер і до мене, і до Вадима звертається багато людей, рідні яких ще перебувають в полоні. Питають, чи відомо щось про їхніх родичів. Ми, Вадимові рідні й близькі, вдячні усім, хто був поряд у важкий час, хто підтримував у боротьбі за його визволення. Чекаємо повернення інших полонених.

І про військову службу Вадима Токаря, і про те, як опинився в полоні, і про боротьбу матері за його визволення «УЦ» розповідала.

Нагадаємо, народився Вадим у Кіровограді. Навчався у 30-й школі. У ПТУ № 8 вивчився на зварювальника. Пройшов строкову військову службу, продовжив служити за контрактом. Коли росіяни пішли на Україну повномасштабним наступом, Вадим Токарь у складі 36-ї бригади морської піхоти вирушив у Маріуполь. Їхнє завдання було захищати металургійний комбінат імені Ілліча. Лапа – так називали Вадима побратими. Телефонував рідним, поки не поранило. Лежачи в бункері, приймав знеболювальні. Наказав побратимам, щоб не розповіли про його стан рідним. Але один з товаришів порушив обіцянку. Швидко закінчилися і ліки, і харчі. Поранені помирали. 12 квітня о шостій ранку Вадим зателефонував матері й попросив пробачення «за все». Через три години знову подзвонив і повідомив: він – у полоні.

Наталія Токарь розповідала, що одразу заходилася з’ясовувати місце перебування сина. Зверталася не тільки в українські державні служби, а й у міжнародні правозахисні. Самотужки розшукала родичів інших полонених хлопців з 36-ї бригади. Приєдналася до їхніх Telegram-каналів. Брала участь у публічних акціях родичів військовополонених – у селах Покровському та Первозванівці, в Кропивницькому, в Києві. Влаштовували ходу учні і вчителі Кущівської гімназії (колишньої 30-ї школи), де навчався Вадим Токарь.

На запитання, яка все ж мета цих акцій (адже державним органам і без цього відомо про становище військовополонених), Наталія казала:

– Це крик душі. Хочемо, щоб наших дітей включили в списки на обмін. Нам кажуть, що роблять усе можливе. Про те, як формуються ці списки, нам ніхто не розповідає.

Наталія розпитувала про свого сина у військових, які поверталися з полону. Якось дізналася, що Вадима тримали в колонії у Суходольську Луганської області. Там росіяни залучали його до роботи як зварювальника.

А вдома – Вадимові прапори, фотографії, речі. Щоб Нікіта знав: тато – герой.

У Покровське Вадим Токарь приїде після реабілітації.