Як КДБ ставав СБУ

30 років тому в ці дні, точніше осінні та зимові місяці, проходило переформування колишньої радянської спецслужби КДБ, Комітету державної безпеки, у Службу національної безпеки України. Тепер Службу безпеки України. Як це відбувалося на Кіровоградщині, з якими викликами та проблемами довелося зіткнутися, що робили наші колишні кадебісти у Нагорному Карабасі, Криму та Придністров’ї, чи були в нас якісь страшні загрози для державного устрою, «УЦ» розповів Василь Даценко, на початку дев’яностих начальник відділення обласного КДБ – СНБУ.

– Василю Всеволодовичу, як відбувався перехід від КДБ до СБУ в Україні й на Кіровоградщині – безболісно, спокійно чи були проблеми ?

– 20 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову про ліквідацію КДБ УРСР і створення Служби національної безпеки України. Перехід відбувався дуже спокійно, тихо. Насправді ще в 1990 році, коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, розумні працівники комітету вже відчували вітер змін і як буде далі. Коли під час ГКЧП у серпні 1991-го до нас надійшли директиви тодішнього керівника КДБ СРСР Володимира Крючкова про те, що треба «сплотиться» навколо організаторів того путчу, ми влаштували таку собі внутрішню «заварушку». У листопаді 1990 року були навіть офіцерські збори з питання довіри керівництву Центру. Насправді Володимира Крючкова в середині структури не поважали, це був такий собі андроповський апаратник… Вже після прийняття Декларації про державний суверенітет багато хто в нас у службі говорив, що час створювати національну службу безпеки. Відокремлену від Москви.

До речі, без позиції Москви могли бути якісь складнощі, але насправді в вищому керівництві КДБ СРСР було дуже багато українців, бо брали нагору найрозумніших. Серед усіх співробітників КДБ ГКЧП не мало успіху, бо всі розуміли, що це звичайна авантюра.

У нас у ті дні завдання було простим – моніторити ситуацію та доповідати по інстанціях.

– А не було такого, як з деякими партійними діячами, які тоді на площі Кірова рвали та палили партквитки КПРС?

– Нічого такого не було. І для чого це треба було робити? В партію ж вступали добровільно. І ще, аби стати членом партії, співробітники КДБ стояли у звичній загальній черзі. До прикладу, шанований мною Андрій Ніцой став членом партії одночасно зі мною, ще будучи студентом, а мені довелося стояти та стояти у черзі. Колись на співбесіді група, так би мовити, ветеранів партії мене питає: «А скільки вчора на війні Іраку з Іраном іракські льотчики збили ворожих літаків?» Я відповідаю – не знаю! Ну а передові студенти знали, і тому їм була вперед дорога.

Ще ставили питання – який у вас годинник? «Побєда» в мене був. «А як до Радянського Союзу потрапляють годинники “Сейко”?» – Та не знаю. Хоч коли ще працював на митниці, знав про ту контрабанду.

А так у 1991-му ми спокійно працювали. У тому році до нас приїжджала комплексна перевірка з Києва, на чолі однієї з груп був майбутній керівник аналітичної служби СБУ Олександр Бєлов. Ми його запитали в неформальній обстановці: що буде? Він каже: «Ніяких підстав в Україні, в українському суспільстві для заворушень, переворотів немає. От у Грузії – є. (Там якраз був обраний президентом Звіад Гамсахурдіа.) Хлопці гарячі, казав Бєлов. Стан економіки в Україні не такий провальний. До того ж у вас у Кіровограді з харчами доволі непогано, можете поїхати в Ужгород і порівняти, як там.

Дізнавшись про ГКЧП, ми з хлопцями жартували: «Ну що, будемо будьонівки міняти чи так залишимо?» І просто розійшлися по робочих місцях.

До речі, потім він назвав ГКЧП сміхотворним явищем.

– Тоді альтернативою Компартії став Народний Рух. Скажіть, КДБ його «відпрацьовував», ви слідкували за діяльністю Руху на Кіровоградщині, якісь оперативні заходи здійснювалися?

– Може, скажу неприємні для когось речі, але, порівняно з 60-ми, 70-ми роками, вже не ті були часи та й люди… Ми просто моніторили діяльність Руху, доповідали по інстанціях, і все. До того ж тоді ідеолог Компартії України Леонід Кравчук сказав, що це є розумна альтернатива Компартії, має право на існування. Нам була дана вказівка виявляти екстремістськи налаштованих осіб, зокрема, керівників, але в нас їх не було. З Києва прийшла вказівка зривати листівки Руху, але моє керівництво сказало: «Та там такий клей міцний…» Тобто ніхто навіть ті листівки не зривав.

Основна наша діяльність як КДБ була тоді в моніторингу ситуації не тільки політичної, а й  економічної, соціальної, ми готували аналітику, доповіді. Але реакції, здається, особливої на нашу інформацію не було. Як і зараз, схоже…

Якщо російською, то «сыском» ми вже не займалися. Так, за часів Андропова звісно були репресивні дії як продовження радянської репресивної практики, але ж не в масштабах сталінських часів. Я б назвав цю людину, маю на увазі Андропова, єзуїтом.

Звісно, на початку дев’яностих після всіх подій почалося деяке бродіння, чимало людей звільнялось, не бачачи перспективи. Хтось втратив ще вчорашні орієнтири.

У нашому підрозділі виписували дуже багато преси, у тому числі газети з Латвії, Литви, Естонії, а вони були на той час вражаюче сміливими. Ми бачили, що там відбувається, на фоні цього, як казав покійний Володимир Панченко, «у нас тихе болото».

Коли вперше на території області в Малій Висці, здається, в 1989-му році підняли жовто-блакитний прапор, була дана команда шукати, хто це зробив. Але ніхто насправді не шукав. Як сказав один з наших керівників, він тривалий час працював на Закарпатті, «Кого шукати? Через кілька років цей прапор в нас буде державним».

Доволі гострим був вже легендарний мітинг на стадіоні АРЗ, де тисячі містян зібралися. Пам’ятаю, як поруч зі мною стояла з прапором журналістка Ніна Даниленко, казала: «Шпигуєте?» Та ні,відповідаю, просто моніторимо. Ми очікували, що тодішній перший секретар обкому Микола Самілик щось заспокійливе скаже на тому мітингу, зніме перед народом свою норкову шапку, а він казав речі, які визвали в народу обурення. І ситуацію врятував Юрій Федорович Кравченко, який очолював міліцію області, бо були люди, які поривалися до Самілика з не кращими намірами. Він їх зупинив.

Ще можу згадати, коли на початку конфлікту в Нагорному Карабасі дві наші місцеві общини, вірменська та азербайджанська, зібралися для з’ясування стосунків біля готелю «Київ», ситуація була на межі, іскрила просто. У повітрі щось таке було – як перед грозою. Ми ту ситуацію розрядили, розвели хлопців. До речі, дуже допомогло авторитетне слово поважних людей в обох общинах.

Наші співробітники виїжджали до Нагорного Карабаху під час початку того конфлікту, розслідували масові заворушення в Сумгаїті, на зворотному шляху нашого слідчого з особливо важливих справ викинули з поїзда на повному ходу, це було щось показове…

А самого 24 серпня, у день проголошення незалежності України, ми великим колективом управління КДБ у Кіровоградській області були… у селі Крупське Кіровоградського району та збирали помідори!

Як не дивно, багато інформації ми отримували з Долинської. Там тоді ще будувався грандіозний КГЗКОР, комбінат окислених руд, який будувало кілька країн. Мало хто знає, але там були прикомандировані співробітники «Штазі», східнонімецької спецслужби, а також румунської «Секурітате», чехословацької «Статна безпечност», пам’ятаю прізвище – Сокол, вони приглядали за своїми співвітчизниками. Ми з ними спілкувалися, у тодішньому нашому музеї  в Кропивницькому зберігалися подарунки від колег – якісь тарілки й т. ін. До речі, вони були в шоці – нібито така багата країна, а навколо така вбогість. У Долинській був великий відділ. Так от, від мого колеги з Долинської я й дізнався вранці 19 червня 1991 року про той ГКЧП. Та який переворот, кажу йому?! Але ж був.

Як не дивно, багато новин під час того ГКЧП ми отримували з Молдавії через їхнє «Радио Кишинева». Ця країна якось одразу відкрилася світу, у них запрацювали західні медіа. 

Ще тоді, у ті дні, ми спілкувалися з Іваном Федотовичем Коломицевим, до червня 1991 року він був начальником Кіровоградського управління КДБ, потім його поставили головним на Крим. І він сказав: «Ребята, ничего не делайте, что-то здесь не так».

– У нас в області є кілька стратегічних об’єктів – уранові шахти, Кременчуцька ГЕС у Світловодську, кілька заводів у тому ж Світловодську. КДБ приділяв їм особливу увагу?

– Моє відділення не займалося цими об’єктами. Це питання контррозвідки,  це все було на них. Крім того, у Радянському Союзі була потужна так звана воєнізована охорона, Ми більше уваги приділяли трасі Київ – Одеса, там найбільше іноземців пересувалось, також ремонти постійні були, ми також слідкували. Ну й стратегічні заводи у Світловодську контролювали, там страшна контрабанда почалася у дев’яностих. І радіозавод у Кіровограді був під охороною, там був спецпредставник з Москви.

– А оті чутки початку дев’я­нос­тих, що в нас тут їздять «бандерівці», агітують, незгодним по селах палять хати й поля?

– Як зараз пам’ятаю – оперативна група об’їздила, перекопала весь Новоархангельський район, звідки були повідомлення. Жодного «бандерівця» з гранатою чи сірниками в руках так і не знайшли!

– У лихих подіях початку тієї пори наші брали участь?

– Так, коли в Криму були ще перші негативні події 1994 року, з Кіровограда до Симферополя вирушила група у складі 15 наших хлопців, озброєних навіть кулеметами, вони охороняли будівлю Верховної Ради Криму. Є відомі фото, де ці кулемети Калашнікова виглядають з вікон Верховної Ради Криму. Живі учасники тих подій могли б багато чого цікавого розповісти.

Коли почалися події в При­дністров’ї, також разом з колегами з міліції наші люди виїжджали у довгострокове відрядження по охороні кордону з Молдовою в Одеській області. 

– Тепер розкажіть про найбільш легендарне – чи були в будівлі КДБ-СБУ катівні, кімнати тортур, розстрільні підвали?

– Я ще тільки прийшов на службу у 1978-му, а мене вже почали про це питати! Сам шукав. Дійсно, у давні часи була так звана внутрішня тюрма НКВС. А ізоляторів тимчасового утримання не було ніде в КДБ, це було заборонено.

Пам’ятаю, як з Івано-Франківська приїхала слідча група наших колег з тамтешнього управління затримувати особу, яку звинувачували у двадцяти п’яти вбивствах, він жив у нас на вулиці Московській. Так його після арешту направили в СІЗО, бо в нас ніде було його утримувати.

– Скажіть, у ті часи, коли не стало СРСР, були вказівки вам шукати якійсь американський слід, НАТО, ніби вони все в нас розвалили?

– Нічого такого не було. Так, США в СРСР називали противником №1. Але вже тоді називали недружніми країнами Румунію, Югославію та Китай. Та на Кіровоградщині ми агентів цих країн не шукали.

До речі, у 1987 році проходив такий рейс дружби по Дніпру, радянсько-американський, і у Світловодську хтось на парапеті пристані написав «За незалежну Україну!». Трохи хтось понервував, але просто замалювали напис та й усе. Навіть не шукали автора. Вже з 1986 року в КДБ працювала доктрина лібералізації, «КДБ за народом».

– Перший голова СБУ Євген Марчук надавав якісь преференції управлінню на своїй батьківщині?

– Ні. Зовсім, до всіх управлінь по країні ставився однаково. До речі, у нас таку історію розповідали: заходить якось до керівника Гайворонського відділення ще КДБ чоловік у шкіряному пальто, вітається, каже «Я Євген Марчук». – «Ну та й що?» – «Я керівник управління по Полтавській області, і я з Гайворонщини». Усе закінчилося звичайною розмовою про службові будні.

Ну й насправді на Кіровоградщині він прослужив у КДБ усього два роки опером, потім його як розумного й талановитого почали висувати нагору. Земля в нас талановита, у Києві, в Одесі та інших краях чимало в керівництві наших земляків. Приїжджав до нас часто, та в першу чергу до батьків.

– Як набирали людей до КДБ? Мені здається, що в першу чергу випускників педагогічного інституту імені Пушкіна?

– Не зовсім так. Брали молодих, за умови, що не менше двох років ти десь пропрацював, на виробництві, в органах влади і т.ін. Із сіл також брали.

– На початку дев’яностих майже в усіх були проблеми – не давали зарплату місяцями, інфляція… У новоствореній СНБУ були такі проблеми?

– Багато наших людей пішли в бізнес, у владу, інші сфери діяльності. Проблеми були, як у всього суспільства. Скорочували відділи, посади. Але з часом усе налагодилося.

– Скільки отримував офіцер КДБ наприкінці вісімдесятих?

– У мене було десь 280 карбованців, з урахуванням вислуги. Молодий лейтенант спочатку отримував 213 карбованців. Нам щось доплачували за 1 категорію області, це через уранові шахти.

– А житло в першу чергу давали?

– Абсолютно ні. Тільки на загальних умовах черги. Ніяких преференцій не було. Колись побудували будинок на вулиці Пацаєва, але одиниці там отримали щось, бо завадив паводок 1980-го року. І ніяких розподільників харчів для співробітників КДБ не існувало!

– І наостанок – кого ви прослуховували тоді й за що?

– Чесно – практично не було таких, які були б цікаві для прослуховування! Це були поодинокі випадки, коли ми отримували інформацію, що людина готується до злочину. Наприклад, готується влаштувати вибух біля приміщення міського відділу міліції, шукає вибухівку, вербує поплічників… Якщо ти не виглядав винуватим – то ніхто тебе не слухав. Та просто техніки не було й немає стільки і тепер, думаю. За тих часів начальник управління особисто давав санкцію, проводив бесіду за наявними матеріалами – за що ти маєш слухати когось? І в більшості випадків була відмова. Зараз з цим нібито простіше. Тепер, згідно з законом про оперативно-розшукову діяльність, дозвіл на тимчасове обмеження прав і свобод громадянина, отже, і на прослушку, треба отримувати через суд…