Мілан – Кропивницький – Панчеве

– Коли почалася велика війна, чимало чоловіків з нашої організації пішли воювати. Організація вирішила допомогти територіальній обороні Кіровоградщини. Насамперед ліками. Я звернулася до Олександра Шевчука, хірурга обласної лікарні, оскільки він раніше підтримував захисників, – так Людмила Гуріна почала розповідь про діяльність очолюваної громадської організації «Фонд правового та соціального захисту ветеранів війни “Правник”».

– Олександр Миколайович і його колеги склалися, придбали медикаменти, їх і передано теробороні, яка тоді тільки сформувалася. Згодом, у березні, мені зателефонувала з Італії жінка, яка назвалася Ніколеттою, і сказала, що в Мілані є люди, готові допомогти Україні. Виявляється, Ніколетту попросив про це Олександр Шевчук. Ніколеттина мати – українка, батько – італієць. Вона працює в медичній фірмі, її керівник Фабіо теж вболіває за Україну. Їхню ініціативу зібрати гуманітарку підтримала тамтешня релігійна громада на чолі з Луїджі Каттанео. У середині березня прибула фура з Мілана. Вантаж – 12 тонн: макарони, рис, консерви, засоби гігієни, ковдри та інша постіль, одяг, ліки. А серед цього добра – намальовані міланською діт­ворою картинки з побажаннями Україні перемогти. Наша організація заплатила за пальне. Ліки – теробороні, решту роздавали людям, які прибували в наш край, рятуючись від війни. Потреби в оголошеннях не було – переселенці ділилися інформацією між собою. Ми влаштовували зустрічі з ними в бібліотеці Чижевського, під час яких також роздавали гуманітарку.  У тому числі дітям – приладдя  для малювання. Деякі члени нашої організації прихистили переселенців у своїх помешканнях, не беручи грошей за оренду, тільки за комунальні послуги. Багато переселенців приїхало в чому були, коли їхні житла розбомбило.

 У квітні італійські друзі відправили сюди ще один гуманітарний вантаж, 15  тонн. Треба було оплатити пальне, я звернулася до Юрія Семенюка (перший заступник голови обласної ради – Ред.). Він звів мене з Олександром Голованем (депутат обласної ради – Ред.), той і оплатив половину пального.

Частину гуманітарки віддали у Вишгород, уже визволений від окупантів. Частину – волонтерам в Панчеве та Іванівку Новоукраїнського району, де зупинилося багато переселенців, кропивницьким гуманітарним центрам Інги Дуднік, Тетяни Сили. Потім Шевчук сам їздив в Італію, привіз звідти багато потрібних переселенцям речей.

Про співпрацю з деякими іншими волонтерськими групами Людмила Гуріна розповіла докладніше:

– Наприклад, ми відправили військовим на фронт тушонку, виготовлену жителями Цвітного (село в Кропивницькому районі – Ред.), зібрані ними овочі. Яна Просяник, тамтешня староста, сама знайшла нас і запропонувала допомогу. До тушонки й овочів ми додали ліки з Італії. Перед Великоднем жителі Назарівки Кропивницького району звернулися до мене: «Хочемо передати своїм хлопцям, які воюють, смачненького на свято». Назарівці напекли пиріжків, назбирали в селі овочів, матраців, ковдр, олії, консервації. Усе поїхало на фронт. Новоукраїнка теж ділилася гуманітаркою. Тамтешній житель депутат облради Володимир Арсірій сам запропонував. Ми віддали ті речі в гуманітарний центр Тетяни Сили. Треба ще Інні Жолобовій (очільниця комунального закладу «Обласний соціальний центр матері і дитини». – Ред.) передати. Памперси, інгалятори…

За словами Гуріної, очолювана нею ГО має тісні зв’язки з військовими. Адже заснована вона (2015 року) учасниками АТО, рідними загиблих.

– До російського повномасштабного вторгнення організація надавала своїм членам правову, психологічну допомогу, реалізувала освітні проєкти, спрямовані на їх підтримку. Співпрацю з волонтерами налагодили. Їздили на схід, возили військовим харчі, організовували концерти для них. Тепер чимало чоловіків з нашої організації знову воює. Організація підтримує їх як може. Коли вийшла з ладу машина, на якій приїздив боєць з Маріуполя, її відремонтували Юрій Ліпко та Артур Ільченко, а на пальне склалися родини загиблих воїнів. Одна з таких родин – подружжя Рикалових, вони мешкають у Знам’янці. Чудові люди, їхній син зник безвісти, воюючи на Донбасі. Мати не вірить у його загибель.

На запитання, що кажуть бійці, коли телефонують чи приїжджають, Людмила Гуріна відповіла:

– Що дуже втомилися. З Пісків недавно дзвонили. Казали, тримаються, хоча втрати – великі. Про загиблих побратимів та командирів згадують плачучи. Особливо коли немає змоги забрати вбитого.

Наприкінці розмови Людмила Гуріна застерегла:

– Наша організація – не якась особлива чи видатна. Ми –  одні з  багатьох, які працюють на Україну.