Селище Нове: не засумнівалися в ЗСУ

11:02
2176
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

– Удень каші консервуємо трьома автоклавами, уночі свинячі голови варимо на паштети, – описує кропивничанка Наталія Юрченко процес виготовлення провізії, який налагодила з чоловіком Віктором і кумою Наталією Врадій у власній літній кухні, щоб підтримати воїнів «на нулі». Познайомилися ми на недавньому волонтерському крафт-ярмарку в Кропивницькому.
Серед Юрченків теж є військові. Старший син Роман навчається на останньому курсі військової академії в Одесі.
– Це його мрія з четвертого класу, – каже мати. – Ілля, молодший син, йому п’ятнадцять, довго не міг визначитися. Нарешті вирішив, що теж буде військовим. Поступив у військово-морський ліцей в Одесі, де Роман раніше вчився.
Ілля й повідомив першим матір про російське повномасштабне вторгнення.
– Я саме пиріжки смажила вранці, як телефонує молодший син: «Мамо, війна!» Невдовзі Ілля приїхав додому, так розпорядилося керівництво ліцею. А я на другий день війни вже розвозила зі знайомою, Тетяною її звати, їжу по блокпостах. Їх у нашому селищі Новому три було. Потім пішла в тероборону, вона в нашій поліклініці розташовувалася. Сортувала речі, які зносили люди. Потім до Інни Олійник приєдналася.
«УЦ» уже розповідала про волонтерську команду «Годуємо патріотів», до ядра якої належить Інна Олійник. Ці люди з 2014 року сушать овочі, виготовляють з них сухі борщові й супові набори, відправляють на фронт. Виявляється, сушіння відбувається недалечко від домоволодіння Юрченків у Новому.
– У них була сушарка на вісім відер, поставили ще одну. На дровах обидві. Нам треба було вдома нарізати цибулі, капусти й принести на сушіння. І ми кришили. Бувало, до одинадцятої ночі шаткувала капусту. Біля сушарки теж потрібні були люди. Олег Буряк, власник сушарки, покинув роботу й сушив овочі. Запахи звідти стояли на весь квартал. Овочі привозила Інна Олійник, благодійники давали. Тонни овочів. Треба перемити все, перечистити. Не все було кондиційне. Якось нам віддали з торгівлі напівгнилу моркву. Іншого разу привезли дванадцять ящиків лимонів, трішки зіпсованих. Ми їх порізали, посушили. Хлопці на передовій дуже задоволені були. У березні я з чоловіком і кумою почали консервувати каші. У нас був автоклав. Потім сусіди дали свій, більший. Згодом знайомі хлопці з гаражів виготовили ще два. М’ясо, крупи купуємо на благодійні внески. Завдяки Фейсбуку про нас знають і в Києві, і в Одесі, і в Миколаєві. Навіть з Таллінна ми отримували пожертви. Свинячі голови на паштети дає Тетяна Культенко, вона займається заготівлею худоби. Банки дають добрі люди. Якось привезли нам 1250 банок. Питаю: «Ви звідки?» – «Нам сказано, щоб привезти вам». Тепер пішли овочі нового врожаю. Квасимо, маринуємо, аджики робимо. Овочі дають нам з Кропивницького, із ближніх сіл. І з Новоархангельська давали моркву, цибулю. Інна гречку привозить. Артем Семидєтнов – він у Кропивницькому машини для армії ремонтує – теж привозив гречку, горох. Кума домовилася з кимось про сіль, тепер маємо мішок.
Наталія каже, що пожертвували з чоловіком для війська частиною свого курячого стада.
– Тримаємо курей, продаємо. На другий день війни купили курчат. Не засумнівалися в ЗСУ. Коли курчата виросли, кажу чоловікові: завдяки кому маємо курей? Завдяки солдатам! Зробили партію тушонки з тих курей і – на передову.
На запитання про обсяги виробництва Наталія відповідає:
– Якось підрахувала, що за десять днів законсервували 487 півлітрових банок каші.
Не треба дуже знатися на куховарстві, щоб розуміти: в умовах літньої кухні це – величезні обсяги, результат важкої праці.
– Двері – завжди відчинені, бо парує ж. Удень каші консервуємо трьома автоклавами, уночі свинячі голови варимо на паштети. Газу цього літа ми спалювали 120 кубів щомісяця. Люди взимку стільки споживають.
За словами Наталії Юрченко, вона з кумою виробили власну рецептуру каш, і на передовій від їхньої продукції – в захваті. Фотографії воїнів, які скуштували їхніх гостинців, Наталія регулярно публікує у Фейсбуці. На етикетки Юрченки з кумою не тратяться – тільки пишуть маркером на кришках «Для ЗСУ».
– Ще й свічки окопні робимо. Як подумаю: як же солдатикам на війні холодно…

Любов Марченко, староста Новенського старостинського округу:
– У перші дні великої війни жителі селища згуртувалися, щоб разом протистояти новим викликам. Чоловіки організувалися в самооборону,   швидко збудували три  блокпости й чергували на них – час був тривожний.  Патрулювали вулицями спільно з правоохоронцями з місцевої поліцейської станції. Жіноцтво готувало їжу для самооборони. Згодом  частина самооборони пішла на службу в ЗСУ. Освітяни заходилися плести маскувальні сітки для військових. Їх підтримали інші небайдужі жителі. Волонтерство в селищі було розвинене й до 24 лютого. Тим часом в Нове масово прибували люди з міст і сіл України, охоплених війною. Їх розташовували в одному з освітніх закладів, нині там – офіційний гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб. Одні, зупинившись у Новому на день-два, рухалися далі на схід. Інші залишилися, бо немає куди їхати. Зараз у гуртожитку – близько ста людей. Є й старенькі, і з особливими потребами. Отримують обіди, про те подбала Кропивницька міська рада. А селищні волонтери відправляють на фронт власноруч виготовлену провізію.
Згадала Любов Марченко й про грандіозні плани міської влади стосовно Нового, від яких довелося відмовитися через війну.
– Планувалося нинішнього року капітально відремонтувати дорогу й тротуари на вулиці Металургів, прокласти там велосипедну доріжку. Війна змінила пріоритети. Але комунальники як забезпечували благоустрій в селищі, так і забезпечують. До речі, через кілька місяців виповниться два роки відтоді, як Нове в рамках децентралізаційної реформи об’єдналося з Кропивницьким і тепер є міським мікрорайоном.