«Ми були щасливі»

– Після того, як розписалися, ми провели зовсім мало часу. Якщо скласти всі ті дні, і тижня не набереться. Зате ми були щасливі. Андрій навчив мене бути щасливою, бути за чоловіком, – каже Катерина Пігович, чоловік якої, Андрій Кипень, пів року тому загинув на війні. Тепер її щастя – донечка Марічка. Назвати так дитину запропонував Андрій – на знак вдячності святій Діві Марії, яку вважав своєю спасителькою.

Катерина – кропивничанка. Закінчивши Одеський національний університет харчових технологій, отримала направлення на гірськолижний курорт Драгобрат. У грудні 2021 року поїхала туди, влаштувалася в готелі. У перший же день її запримітив гірськолижник-інструктор Андрій. Він спеціально спустився з гори, щоб подивитися на нову працівницю.

– Потім Андрій зізнався мені, що закохався з першого погляду, – згадує Катерина. – Розповів, що вони чекали якусь цяцю з Одеси. А приїхала я. Згодом він почав навчати мене ходити на лижах. Ночами навчав, бо вдень – зайняті роботою.

Андрій виявився незвичайним чоловіком. Спортсмен, серед захоплень – бокс, дзюдо, карате, а також різьбярство. Строкову військову службу проходив у спецпідрозділі МВС «Лаванда». Потім, у 2016 – 2019 роках, служив за контрактом у 128-й гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді – навідником гранатомета, командиром БМП. Воював на Донеччині й Луганщині. Брав участь у штурмах, інших бойових зіткненнях. Вчився саперській справі. Нагороджений відзнакою президента «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком Міністерства оборони «Знак пошани», медаллю Православної церкви України «За жертовність і любов до України», відзнакою командувача об’єднаних сил України «Козацький хрест» III ступеня, нагрудним знаком 128-ї гірсько-штурмової Закарпатської бригади «Срібний едельвейс».

Завдяки Андрієві Катерина побачила, як живуть сучасні гуцули.

– Люди там – добрі й працьовиті. Ніхто тебе не образить, зате допоможе. Релігійні, у неділю багато людей в церкву йде, ніхто не працює. Вітаються так: «Слава Ісусу Христу» – «Навіки Богу слава». Мене прийняли добре. Андрій родом із Ясінів, це селище – недалеко від Драгобрата. Він там і побудувався. Частина жителів Ясінів працює на лісопилці, інші ремонтами заробляють, сільським господарством займаються, збирають гриби та яфини, за кордон на заробітки їздять. Андрій теж їздив, у Чехію. Вдома тримав невелике господарство – курей, кролів. Без діла ніколи не сидів. Дуже любив гори, не уявляв життя у місті. Досвідчений інструктор-гірськолижник, Андрій хотів відкрити власну справу. Я не сумнівалася, що це йому вдасться. Ми вже складали спільні плани…

Їх зруйнувала велика війна. За словами Катерини, 24 лютого опівдні Андрій зателефонував у військкомат, щоб дізнатися, як потрапити у свою 128-у гірсько-штурмову бригаду. Набір у цю частину ще не починався, тому Андрія мобілізували в роту охорони військкомату. Там і служив на початку війни. Його підвищили у званні – став сержантом.

– Андрій служив у Рахові, а я деякий час ще працювала в Драгобраті. У квітні спустилася вниз, і ми з місяць мешкали в його будинку в Ясінях. Пропозицію одружитися Андрій зробив несподівано біля водоспаду Труфанець. 29 травня зранку ми розписалися. По обіді Андрій уже був на службі. Ніякого весілля. Андрій розумів, що мені хочеться свята, весільної сукні. Пообіцяв, що все буде, але потім. 30 числа на службі Андрієві сказали, що має тиждень на те, щоб приділити увагу сім’ї. Ми влаштували невелике застілля. Прийшли Андрієва мама, сестра з чоловіком. Наступного дня Андрію зателефонували з військкомату й сказали, що тижня на сім’ю у нього немає. Його відправили на Яворівський полігон.

Після навчання на полігоні Андрія Кипеня зарахували до саперного взводу новоствореної 65-ї окремої механізованої бригади. Опинився сержант Кипень на запорізькому напрямку. Згодом його перевели із саперів у розвідники, дали в підпорядкування взвод. Андрій брав участь у багатьох битвах у Запорізькій області. Також мінував і розміновував території. У встановлених ним пастках підірвалося багато ворогів.

Як тільки випадала можливість, Андрій приїжджав до коханої дружини, яка улітку через вагітність повернулася в Кропивницький. Улітку торік познайомився з тестем і тещею, бо до того спілкувався з ними тільки телефоном. Приїхав і в листопаді перед пологами – захотів бути присутнім.

– Для нас це було важливо – бути разом у перші хвилини життя донечки, – каже Катерина. – Я відчувала підтримку чоловіка, пологи були складними. Як тільки народилася дитина, її поклали біля Андрія, притулили до його плеча. Голівку вона уже тримала. Андрій і сповивав її, і мене обходив, коли ще не підіймалася з ліжка.

Вибираючи ім’я, Андрій і Катерина зупинилися на Марії. Андрій розповів, що, виконуючи бойове завдання, опинився з побратимами під сильним обстрілом. Ховалися хлопці в неглибокому окопі. Андрій молився Діві Марії, і раптом обстріл припинився. На знак вдячності Богородиці і вирішив назвати дитину Марією. Донечка, про яку давно мріяв, стала для нього сенсом життя.

– Потім чоловік приїздив ще раз, перед Новим роком, – продовжує Катерина. – Написав листа Марічці, поклав його в кулон. Сказав мені, щоб віддала Марічці, коли їй буде потрібна підтримка тата. Це була остання наша зустріч, після того тільки телефоном спілкувалися. Ми так мало побули разом… Не встигли пізнати одне одного повністю. Не дізналися усіх тих дрібничок, якими дорожать закохані. Тепер, коли Андрія немає, дізнаюся про його дитинство від матері, від сестри, від друзів. Кажуть, малим його називали Тракторцем. Бо коли вчився ходити на лижах, то сніг загрібав, як трактор. Виріс з характером – завжди напролом, як трактор. У 12 років уже заробляв – збирав гриби, ягоди. Допомагав матері.

3 квітня нинішнього року Катерині зателефонували з військкомату і приголомшили: «Ваш чоловік, Андрій Степанович Кипень, учора загинув, виконуючи бойове завдання на запорізькому напрямку». Катерина сподівалася на помилку. Зателефонувала Андрієвому побратиму, його номер чоловік під час останнього приїзду в Кропивницький їй залишив про всякий випадок. Той підтвердив: Андрія вбила куля, яка влучила в серце. На похорон в Ясіня Катерина поїхала з дитиною. Прощалися з Андрієм земляки добу. Він лежав у своєму будинку, а люди йшли і йшли. Приїздили військові побратими, розповідали, яким був відважним воїном сержант Кипень. Виявляється, Андрієві завиграшки було підповзти до ворожих позицій метрів за двадцять, підслухати розмови. Недарма ж мав позивний Варан.

Під час великої війни Андрій Кипень отримав почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест» та медаль «За досягнення у службі» – почесну відзнаку оперативного угруповання військ «Запоріжжя». Військова частина, в якій він служив, поклопотала про присвоєння йому посмертно звання Герой України. За словами Катерини, клопотання ще не розглянуте.

Катерина не має змоги часто їздити до чоловікової могили, бо далека дорога, а вона ж з малою дитиною. Але раз уже провідала. Їздитиме й надалі. Каже, свічки на могилі не затухають, бо є кому приходити до Андрія. 11 листопада виповнився рік Марічці. Приїздили Андрієві мати, Тетяна, й сестра, Ірина. Катерина родається з ними. Тісно спілкується з Андрієвими побратимами.

Один з них, сапер Василь, написав Катерині: «Я зустрічав небагато людей, яких можна назвати героями. Але Андрій для мене (і не лиш) – справжній Герой. Ви з Марічкою повинні це знати і пишатися ним».

Дехто з тих, хто був на похороні, нині вважається зниклим безвісти. Катерина двічі організовувала збір коштів на потреби їхнього підрозділу. Першого разу зібрала 24 тисячі гривень, другого – 22 тисячі.

– Хочу бути корисною. Хлопці дякують. А один сказав: «Не можемо у вас щось просити, бо ви віддали найдорожче».

Недавно Андрієві побратими поділилися з Катериною відео, де її чоловік дає інтерв’ю журналістам. Вона й згадала, як Андрій зателефонував їй і сказав жартома: «Тепер я в тебе телезірка». З якихось причин інтерв’ю не вийшло в телеефір, але Катерині це не важливо. Головне, є відео. Катерина поширює його, щоб якомога більше людей знало, якою достойною людиною був Андрій Кипень. Кореспондент «УЦ» дізнався про нього з Facebook, зі сторінки кропивницького представництва благодійної організації «Мрія», яка опікується родинами загиблих та зниклих безвісти воїнів. Катерина Пігович вдячна їм за підтримку.

Тривалість відео – всього лише п’ять хвилин. Їх Андрієві вистачило, щоб розповісти про найголовніше – про участь в АТО, про роботу гірськолижним інструктором, про те, заради кого пішов воювати 2022 року. Свою саперську службу він називав роботою. Вона йому подобалася: «Я завжди перший. Прикріплений до розвідроти. Проходжу першим. Потім – танки і піхота…»