Комбат Дем’яненко: «Ми всі вже в цій історії»

«Командири Перемоги» – таку назву має проєкт Управління стратегічних комунікацій ЗСУ. Нещодавно було оприлюднене інтерв’ю з нашим земляком, командиром 1-го батальйону 110 ОМБр з позивним «Директор» Олегом Дем’яненком. Ми вирішили тиражувати слова нашого комбата, але в текстовій версії. Від Дем’яненка на цю пропозицію отримали «+».

Олег говорив російською. Вірніше, кіровоградським суржиком, рідним йому. І це не заважає ні йому, ні його побратимам тримати позиції на авдіївському напрямку. Відео супроводжувалося титрами українською. А ще там багато красномовних кадрів з поля бою. Отже, комбат Олег Дем’яненко.

Спочатку він звертається до інтерв’юера, який, мабуть, спитав про українських бійців, які залишають позиції. А потім відповів на запитання, які цікавлять і тривожать нас всіх.

– Ви коли сюди їхали, бачили бійців, що біжать у ваш бік, кидаючи автомати, бронежилети та каски? От бачите, не бачили. Ми усі на місцях.

Таких наступів ще не було. Такої кількості Авдіївка ще, мабуть, не бачила. При всьому цьому, як би важко не було, ми її тримаємо.

Я завжди казав: «Навчіться любити піхоту, і тоді ви все зрозумієте». Якщо любите піхоту – все зрозумієте. Коли кожен артилерист, танкіст переймається проблемами піхоти, він буде робити навіть те, що неможливо робити для того, щоб піхота не страждала.

А піхота – цариця полів, зрозуміло. Артилеристи – боги. Один без одного не можемо. Це той єдиний випадок, коли без царів і богів ми не можемо.

Війна – це медицина, зв’язок і взаємодія. Коли це є – є успіх. В нас взаємодія є. Тут усі свої. Ми один від одного залежимо. Вся лінія фронту наша. Якщо ми провалимося, ми підставимо наших хлопців праворуч і ліворуч. Так само й вони. Тому, мабуть, відповідальність не лише за свої підрозділи, а й за ті, що знаходяться поруч.

Наша задача – втримати все, що від нас залежить. Навіть якщо зайшов якийсь спецпідрозділ, заходить піхота, вкопується, займає позицію й утримує її. Артилерійські, мінометні обстріли – це все треба витримати. І піхота витримує. Піхота тримає.

Штурм… Для ворога ці два наші мости, як вони їх називають «ворота до Авдіївки», були дуже важливими. Для них це була ціль і задача – «Царська охота», тому вони йшли з двох напрямків. До того ж працювали – і артилерійська підготовка їхня була, і танки виїжджали. У певному моменті вони мали успіх. Вони вивісили прапор, повідомили в Телеграм-каналі: «Ворота відчинені». Мовляв, завтра ми увійдемо до Авдіївки і будемо тут гуляти, нарешті…

Ми їх, зрозуміло, стримали. А потім затиснули, ворота перед ними зачинили. А потім – як потім: мости наші…

Завжди казав: «Краще бути гарним водієм, ніж поганим директором». Треба спілкуватися з людьми, не треба їх боятися, на якій би посаді ти не був. Треба спілкуватися з солдатами, сержантами. Найперше необхідно сформувати колектив. А він починається з голови. Візьмемо командира підрозділу. Якщо поставити людину, яка не користується авторитетом, то такий і колектив буде. Приходять молоді хлопці – толкові, грамотні. Це майбутнє нашої армії.

Який клімат у підрозділі, такий підрозділ. Я вважаю, що в моєму підрозділі здоровий клімат. Тут війна. Принциповість повинна бути. Але не має бути тупоголового рішення: «Я сказав». Радься, аж до солдата. Він там знаходиться, знає свою територію, свій сектор. Радитися треба з усіма. І якщо людина бачить, що з нею радяться, це є до неї повагою.

З 7 лютого ми вже збили 6 СУ-25, 2 гелікоптера, один пошкодили. Що стосується ворожої техніки взагалі – до мене і при мені – знищили близько 100 одиниць.

Чесно кажучи, пишаюся тим, що тут служу. Великі полководці говорили, що не можна недооцінювати ворога. Я своїх командирів взводів вчив: давайте відпрацьовувати ситуацію, яким шляхом противник може піти. Навіть до того, що НЛО може прилетіти. Смішно? А ви в дитинстві грали в «машинки», «танчики», «войнушку»? Не соромтеся! Дивіться карту! Пропонуйте! Ворог настільки непередбачуваний у своїх діях, що дивуєшся. «Шахтарі» застосували нову технологію – копають тунелі. 160 метрів під землею!

Є в них «мобіки». Ми також маємо тих, хто не служив, не воював. Але наша політика, наше відношення до таких хлопців гуманне, а з того боку – якщо відмовився виконувати наказ, садять «на под­вал». Перед ними, орками, дилема: або тут приб’ють, або там свої вб’ють. Не знаю, що рухає цими людьми. Їх просто відправляють «на м’ясо».

Любити треба душею. Любити дім, в якому ти живеш. А дім наш – Україна. Треба розповідати про це. Щоб майбутні покоління знали, наскільки страшною є війна.

Ми всі вже в цій історії, розумієте? Як би не було, ми повин­ні, ми зобов’язані перемогти. Зобов’язані.