За мужність, посмертно

Про нагородження загиблого сина орденом «За мужність» III ступеня кропивничанин Валентин Чабанов дізнався телефоном від командування частини, в якій служив Андрій. Нещодавно батька запросили в Кропивницьку районну державну адміністрацію, де й отримав синову нагороду.

Андрій Чабанов народився 14 грудня (на Андрія) 2000 року. Його батько тоді працював оперативником у Кіровоградському районному відділі внутрішніх справ. Мати – у Кіровоградській центральній районній лікарні, медсестрою. Андрій закінчив міську школу №4. Канікули проводив у Крупському (тепер – Карлівка), звідки родом мати.

– Андрюха, можна сказати, виріс у Крупському, – каже батько. – У нього там товариші були. Він дружив зі старшими на три, на чотири роки.

Десять років тому Валентин овдовів.

– Альони не стало в серпні. Андрюсі було тринадцять, Максу, молодшому синові, – сім. Я хлопцям сказав: тепер багато чого доведеться робити самим. У грудні того ж року звільнився з міліції. Бо в карному розшуку – ні дня, ні ночі. Утрьох ми й хазяйнували вдома.

За словами Чабанова-старшого, старший син з дитинства захоплювався спортом. Бойове самбо, важка атлетика, дзюдо, пауерліфтінг. Об’їздив пів України – брав участь у важкоатлетичних змаганнях.

– Андрюха не боявся ніякої роботи. З п’ятнадцяти років працював. Я в одній фірмі був начальником служби безпеки, так він попросився туди вантажником. Фури розвантажував. За три години мав кількасот гривень. Хотів в юридичний поступати. Я йому: «Синок, подивися, скільки юристів розвелося. Нові юристи нікому не потрібні. А правоохоронні органи зараз – не ті, що колись. Немає в суспільстві тієї поваги до них, яка колись була. Найпрестижніша професія тепер – військового». Поговорили, переконав Андрія. Хотів, щоб він у військову академію у Львові вступав. А він: «Хочу в Одесу». Потім я довідався, чому. Виявляється, у Львові немає факультету військової розвідки, куди Андрій захотів, а в Одесі є. Він сам поїхав туди, вступив. 2022 року був випуск. Потрапив Андрій у морську піхоту. 24 лютого їх вишикували, спитали, чи є бажаючі на фронт. Добровольців було із сотню. Андрій – у тому числі. Воював він двадцять днів. Знаю, за його участі взято в полон ворожих солдатів. Востаннє ми бачилися 8 січня 2022 року. Я проводжав його на поїзд. Андрій ще казав, що познайомився з дів­чиною, вчителькою молодших класів. А по телефону ми спілкувалися кожного ранку. Говорили, писали один одному. Востаннє я йому написав увечері вісімнадцятого березня. Андрій не відповів. Згодом я дізнався: зранку вісімнадцятого був ракетний обстріл по їхній військовій частині. Потім мені зателефонували: Андрій – у списках загиблих. Ми не вірили до останнього. Привезти тіло додому допомогли волонтери. Ми не відразу вирішили, де поховати Андрія. Одні родичі казали, що треба біля матері, інші – біля бабусі. Я хотів поховати Андрія біля братиків (Альона 1999 року народила близнюків, які невдовзі померли). А Макс сказав: «Андрій – герой, має лежати серед героїв». Так і вчинили – поховали його на Алеї слави на Рівненському кладовищі. Як мінімум раз у тиждень буваю там. А молодший син теж хоче вивчитися на військового.