Небайдужі, надійні «Незламні»

Мова піде про кропивницький благодійний фонд «Незламні». Висловити їм на сторінках газети слова щирої подяки попросив генеральний директор КНП «Центральна міська лікарня» Кропивницької міськради Олександр Артюх. Сказав, що їхня допомога лікарні вразила і майже весь колектив закладу довела до сліз – на щось сподівалися, але такого не очікували.

– «Незламні» дізналися, що наша лікарня має всього два висококласні апарати УЗД: один в першому стаціонарі (на Валах), другий в поліклініці, – розповів Олександр Іванович. –У другому стаціонарі (на Паученка) апарату не було, тож хворих на дослідження доводилося перевозити. Мене запитали, чи приймемо благодійну допомогу. Звісно, що ми погодилися. Через певний час в заклад привезли новий, сучасний УЗД-апарат.

Олександр Артюх каже (і всі про це знають), що медики радіють подарованій апаратурі, яка навіть вже була у використанні. Таке обладнання нерідко привозять з-за кордону. А тут новісінький. Як і все, медицина не стоїть на місці, апарати стрімко вдосконалюються і старіють також стрімко. Тому цей подарунок від «Незламних» неоціненний.

Подарувавши УЗД, благодійники запитали, в чому ще є потреба. Обмовилися, що старенький ВАЗ, на якому незручно перевозити хворих, давно потребує заміни. І знову не підвели – передали другому стаціонару лікарні санітарний автомобіль з усією необхідною «начинкою». Саме в момент передачі й не стримував сліз персонал.

– Це велика удача – мати таких партнерів, а тепер і друзів, – зазначив генеральний директор міської лікарні. – Дякуємо «Незламним» за небайдужість, щирість, надійність.

Звісно, ми захотіли поспілкуватися з керівництвом благодійного фонду, адже вони допомогли не суто лікарні, а всім пацієнтам. Зв’язалися зі співзасновником фонду Ігорем Поліщуком. «Незламні» дійсно круті.

– Пане Ігорю, як давно існує ваш фонд?

– Ми створилися в середині березня 22-го року. Волонтерством ми з дружиною почали займатися через тиждень після початку великої війни, а потім офіційно зареєстрували фонд. Почали співпрацю з європейськими партнерами: вони там збирали кошти, а ми тут – запити щодо найбільш необхідного. Плюс наша логістика.

– Що це за партнери? Це ваші друзі, знайомі?

– Ні. Тоді в Європі швидко розвинулось волонтерство щодо допомоги українцям, і люди шукали в Україні надійних партнерів, які працюватимуть не на власний інтерес, доставлять допомогу адресату, вчасно відзвітують. Знайшли нас, побачили нашу діяльність, відповідальність, і ми почали спільно працювати.

– Про які країни Європи йде мова?

– Спочатку була Італія. Ми вперше поїхали аж на південь Італії. У мене був власний автомобіль, куплений в кредит. Я його продав, закрив кредит, а на решту купив бус, на якому ми поїхали за три тисячі кілометрів. Ця «мандрівка» тривала майже тиждень, було виснажливо, але ми привезли допомогу. Потім стали співпрацювати з німецькими партнерами.

– Яку першу допомогу ви привези?

– І перша, і всі наступні – товари медичного призначення: ліки, перев’язка. Згодом стали переганяти переобладнані реанімобілі, адаптовані для евакуації поранених на фронті. Не було сенсу гнати лише автомобіль, і ми завантажували його «медичкою».

Вже півтора роки ми таким чином працюємо. Я їду до Європи на поїзді або автобусі, там забираю машину, в іншому місті завантажую його, перетинаю кордон, декларую – машину окремо, вантаж окремо. Потім пакуємо вантаж згідно запитів з фронту або з лікарень.

І ще ми складали аптечки. Замовляли підсумки, купували їх і наповнювали ліками згідно списку: турнікети, ножиці, маркери і таке інше. Коштами допомагали люди, які нас знають. Якщо не вистачало, докладали свої.

– Про вас, вашу допомогу лікарні розповів Олександр Артюх. Як ви змогли новий УЗД–апарат їм привезти?

– В Італії був проєкт, щось типу нашого тендера, хто запропонує найбільш цікаву статтю витрат певної суми грошей. До нас звернулися італійські партнери, запитали, що ми можемо запропонувати. Ми зі свого боку запитали про потреби в Кропивницькому. Виявилося, потрібен УЗД-апарат. І саме ця стаття витрат стала переможцем. На виділені кошти було придбано два таких апарата. Один з них отримала Центральна міська лікарня. Щоправда, закупили його в Німеччині, безпосередньо у виробника.

– А автомобіль?

– Коли ми взнали про їхню потребу в машині, дали запит партнерам. Вони відгукнулися, скинули варіанти, і ми запропонували їх керівнику лікарні. Німецькі партнери купили авто у Франції, звідти його пригнали до Німеччини, а туди вже поїхав я, забрав машину в одному місті, поїхав до іншого, завантажився ліками і повернувся до України. Авто – в лікарню, ліки – за запитами.

– Чи є у вас статистика? Скільки автомобілів ви відправили на фронт та передали лікарням?

– Приблизно тридцять. Статистика, звісно, ведеться, цим займається певна людина. Для мене важливо все зробити вчасно, придбати необхідне й передати тим, хто цього потребує.

У мене є своя справа, я продовжую нею займатися. Керує фондом моя дружина, і ми разом вирішили не полишати благодійний фонд, бо війна не закінчилася. Складно, часу не вистачає, але я себе заспокоюю тим, що хлопцям на фронті важче, тому нічого стогнати. Працюємо далі.