Як «відпустити себе»

Сьогодні своїми роздумами і досвідом ділиться Олена Табак – артистка драми вищої категорії академічного обласного театру імені Кропивницького та Муніципального Театру Сатири.

– Пані Олено, чому ви обрали професію актриси? Як це сталося?

– Я змалечку була творчою дитиною і дуже любила співати. Тому, коли навчалася на мистецькому факультеті університету, планувала бути вокалісткою. До того, звичайно, закінчила музичну школу. А будучи студенткою, бачила себе на сцені обласної філармонії, хотіла з нею пов’язати свою долю. Як актрису я себе на той час не розглядала.

Коли навчалася на третьому курсі, мій викладач Костянтин Дьомін запросив мене співати у церковному хорі. Саме там познайомилася з людьми, які працювали і в філармонії, і в хорі Юрія Любовича, і в театрі імені Кропивницького. Якось підійшла до мене Людмила Остапчук, яка й понині грає в оркестрі театру. Саме вона запропонувала мені прийти туди для прослуховування.

Я на той час отримувала підвищену стипендію, мене начебто все влаштовувало. Але я та людина, яка любить бути в якомусь русі і не зупинятися. Тому мені це сподобалося. Пані Людмила дала мені номер телефону. Не пригадаю, кому я тоді зателефонувала, головне – мені відповіли, що місць немає. Сказала їй про це. «Та ні, – каже пані Людмила, – зателефонуй головному режисеру». І дала мені його номер під великим секретом.

На той час головним режисером в обласному театрі був Євген Курман, а директором Володимир Єфімов. Я зателефонувала Євгену Васильовичу, він пояснив, що треба підготувати, і запитав, скільки часу мені на це знадобиться. А був то монолог Уляни і пісня «Хусточка» з вистави «Сватання на Гончарівці». Я відповіла, що два дні на це вистачить. Він: «Ви серйозно?» Я: «Так. Якщо треба раніше, зроблю раніше». «Добре, приходьте в понеділок», – зазначив час Курман.

Я прийшла і дуже довго чекала, поки мене приймуть. Хоча, як нині я розумію, понеділок – це вихідний день і можна було мене прослухати одразу. Та хвилин сорок я сиділа на малій сцені одна. Потім зайшли Курман з Єфімовим. Володимиру Володимировичу сподобалось, як я співаю. Євген Васильович попросив показати ноги. Я була в шоці – як так можна розмовляти з дівчиною! Потім подивився на мене і запропонував підготувати іще один музичний матеріал. При цьому додав: «І вдягніть брюки та відкриту блузу». Прийшла наступного разу у відповідному вигляді. Ще раз прослухали і тільки тоді взяли до театру. Як потім я дізналася, були ще перспективні дівчата, на яких поклали око до моєї появи. Та мене взяли першою, а їх пізніше.

– І тепер з висоти вашого досвіду скажіть, що для вас театр?

– Театр для мене – це голос, який повинен нести культуру. І саме ту культуру, яка буде розвивати інтелектуальні та духовні здібності. Бачите, мене церква привела до театру, а іноді порівнюю театр з церквою, тому що це теж про духовне. А ще театр для мене – це важка робота. Це робота не для кожної людини. Якщо ви готові виставити напоказ свої-несвої почуття, якщо у вас є сили показати протилежні емоції, коли ви насправді у розпачі, коли у вас є сили вистояти, то ви будете актором. Якщо немає, треба шукати себе в чомусь іншому.

– Чи пам’ятаєте свій перший день на сцені? Яка це була роль?

– Пам’ятаю. Перший раз я вийшла на сцену в масовці на виставі «Сільва». І коли виходила, зачепилася довгою сукнею за сходи та впала на коліна. Мене підняв актор, з яким я йшла під руку, і каже: «Сонечко, вставай, треба рухатись». А я не можу, бо двома ногами стою на сукні. Потім одна поважна актриса зазначила, що це дуже гарна прикмета.

Невдовзі мені дали досить складну (адже я тоді була не підготовленою людиною) роль. Це Стасі з оперети «Сільва». Але Євген Васильович мене почав навчати. І всі ці п’ять років, які я з ним працювала, це був мій театральний університет.

Пам’ятаю і перший день у цій ролі. Я вивчила весь текст, весь музичний матеріал. І коли вийшла на першу репетицію, режисер каже: «Роби щось». А що робити, у мене уявлення немає. З цього почалося достатньо жорстке навчання. Його допомога була досить специфічна. В мене кидали тенісним м’ячиком для того, щоб я бігала. А для того, щоб я махала руками, за мною бігав Євген Васильович. Тобто це був перший курс університету.

А коли я вийшла в ролі Стасі, мені здалося, що глядачів в залі немає, що у мене є партнер, у мене є мізансцена – і все. Я була максимально сконцентрованою. І через це забула частину тексту. Та мій партнер Олександр Малахатько-старший, який грав Боні, допоміг мені. Він мої репліки викрутив так, що я швидко згадала свій текст. Потім актори сказали, що це було досить органічно і публіка майже не помітила моєї промашки.

На початку я була дуже перелякана, але відчуття після прем’єри не можна порівняти ні з чим. Це піднесення, це окриленість, це катарсис. Це задоволення від того, яку енергетику тобі віддають глядачі.

– Що, навіть Євген Васильович не журив за огріхи?

– Ні, він помітив. Але сказав, мовляв, нічого страшного, буває. Він завжди був досить стриманий. Він ніколи не тиснув, а робив все для того, щоб ми розвивалися.

– Які ще уроки від Курмана можете пригадати?

– Коли він почав давати мені більш драматичні ролі. Наприклад, Галі з вистави «Назар Стодоля». Я дуже люблю цю роль. А ще Галю з вистави «Циганка Аза». Це вже не Стасі – легковажна і грайлива… Коли ми почали працювати над такими виставами, почалися певні муки. Євген Васильович тоді говорив: «Ти поверхнево сприймаєш все, що відбувається. Треба рити глибше». І коли ми почали займатись оцим «глибше», він почав витягувати з мене необхідні емоції. І емоції не радісні. Я запам’ятала його фразу: «Чим більше актриса страждає, тим краще вона грає». Багато хто не згодний з цим. Але я вважаю, що в цьому є сенс. Коли актор пройшов через багато драматичних ситуацій у своєму житті, він фіксує це відчуття в собі. У мене були такі ситуації, і він змусив мене пригадати цей психологічний досвід. Попри все мені було важко, я не зовсім розуміла, як мені до цього прийти. Та Євген Васильович своїми методиками змушував повернутися до тих почуттів. Як викладач акторської майстерності він умів спрямувати і до розуміння усіх нюансів, і до самодисципліни в роботі над роллю.

– Пригадайте, будь ласка, коли і як ви почали співпрацю з Муніципальним Театром Сатири?

– Здається, це було на початку 23-го року. Роман Борисович попросив Вікторію Майстренко поцікавитись, чи хотілось би мені зіграти в цьому театрі. До цього я вже вісім років працювала у театрі імені Кропивницького і, звісно, спілкувалася з Вікторією Петрівною, щоб дізнатися, що за новий театр з’явився у місті. Мені це було цікаво. Я побувала на декількох виставах. Особливо запам’яталася «По ревізії».

Отже, я погодилась. Тоді почалася робота над постановкою п’єси «ВІНО». Але постановка була досить важкою. Після повномасштабного вторгнення пройшло кілька місяців. Ця вистава була якраз про це – про життя на початку війни. Тоді хотіли ставити її в дещо іншому ключі. Спочатку передбачалося задіяти багато акторів. Але потім Роман Борисович разом з нами переглянув усі можливості постановки, її формат. Тому роботу призупинили.

У серпні Роман Бутовський запропонував поставити «Мазальтов!». І актриса, яка мала грати в ній Розу, кудись виїхала. Цю роль запропонували мені. Ми з успіхом відіграли цю прем’єру. Мені атмосфера у цьому театрі одразу сподобалась. Так, театральні колективи скрізь специфічні. Але бувають такі обставини, які загострюють ситуацію. У театрі корифеїв тоді вийшли назовні певні проблеми. Тому місце в театрі сатири мені здавалося оазою. Тут можна було говорити відверто, тут можна було відпочити від проблем, тут ніхто нікого не ображав. Атмосфера загалом була сімейною. Якщо комусь щось не подобається, можна про це говорити прямо. Немає такого, щоб поза спинами обговорювали. Я увійшла в цю сім’ю і працюю на те, щоб випускати нові гарні вистави.

– То в яких постановках ви вже встигли тут зіграти?

– Після «Мазальтов!» була вистава «Симулянт». Там я грала покоївку, яка мала перевтілюватись у чоловіка. Потім у червні цього року у виставі «Здрастуйте, я ваша тітонька!» ми з Тетяною Копань зіграли двох подруг, в яких закохані головні герої. Ще були загальні виходи у складі жіночої групи у виставі «ВІНО», щоб створити певні містичні чи метафоричні образи предків-берегінь, які допомагають жити і перемагати.

– Можливо, як і в роботі з Євгеном Курманом ви почерпнули дещо у співпраці з Романом Бутовським?

– Так, обов’язково.

Насправді, це великий контраст. Євген Васильович вкладав в нас жорстку дисципліну, таку строгу правильність, щоб усе було чітко. У Романа Борисовича не так. Тому я не одразу зрозуміла його прохання «відпусти себе». Хоча й Курман іноді говорив таке. Певно тому, що я максимально контролюю кожен свій палець, кожен свій погляд і рух, я недостатньо розуміла, що мається на увазі.

У Романа Борисовича мізансцени створюються частенько разом з акторами. Роман дає певний скелет, а далі зовсім не заперечує, щоб актор творив самостійно, імпровізував. Для мене це було щось нове. Але нарешті я зрозуміла, що таке фантазувати, а не виконувати суворо завдання режисера, що можна пропонувати своє бачення образу і що значить створити для себе якусь комфортну атмосферу. Тобто тут є більше свободи для спільного творчого пошуку. І це для мене дуже важливий досвід.

– Якщо не заперечуєте, про особисте. Зрозуміло, що з Ігорем Полєвим вас поєднав театр. За яких обставин це сталося, ви знайшли один одного і закохалися на сцені чи поза нею?

– Почну з того, що Ігор приїхав сюди з Покровська. Він внутрішньо переміщена особа, будинок його був зруйнований. Коли я побачила Ігоря у театрі, мене здивував його настрій. Як правило, внутрішньо переміщені особи – люди пригнічені, в депресії, з болем в душі. А він посміхався, тобто зумів абстрагуватися від того всього. Коли знімали мотиваційне відео для підтримки нашого духу, ми там читали вірш «Я є зерно». Саме тоді я підійшла і запитала у нього, як справи, звідки він, як сюди дістався. Я поставила велику кількість питань, і він з посмішкою на всі відповів. Тоді я взагалі намагалася підтримувати людей, які приїхали сюди через такі страшні обставини. Через те, що я старалась максимально спілкуватися з усіма ними, ми почали зближуватись. На обід він чомусь приносив мені торт. Мене дуже дивувало, що у мене в гримерці стоїть, наприклад, лоток з пирогами його мами. Це було трохи смішно.

А потім я прийшла на його прем’єру. Це була вистава «Ціна життя». Після неї сказала колегам, що це дуже перспективний хлопець. Потім те ж саме сказала йому і порадила більше працювати над собою. Саме у цій творчості, у спільній роботі, на прогулянках, коли обговорювали професійні справи, ми зрозуміли, що ми цікаві один одному, що стоїмо на одному ґрунті. Отже ми стали кращими друзями. Я зрозуміла, що на цьому базується хороше відношення і повага один до одного. Коли відносини будуються лише на одній пристрасті, цього замало.

– Отже, що для вас найважливіше у сімейному житті?

– Взаємоповага і взаємна підтримка, уміння слухати, щире кохання.

– Якщо хтось із вас помічає якісь недоліки у роботі на сцені, чи можлива тут лагідна або жорстка критика?

– Це і не лагідно, і не дуже жорстко. Це конкретно. Якщо я бачу, то кажу: «Ігоре, у тебе є речі, які треба покращити або змінити. Послухай мою пораду і порадься з режисером. Спробуй так зробити. Якщо це буде тобі комфортним, якщо це сподобається режисеру, ти можеш так і зробити». Ігор зі мною старається поводитись більш м’яко у цьому сенсі. Я з ним більш дипломатично.

– Якщо Полєвой-режисер ставитиме нову виставу, чи надасть він перевагу в ній своїй дружині?

– У мене є певна позиція з цього приводу. Вважаю, що випрошувати у нього головні ролі у мене немає ніякого ентузіазму. Тільки якщо Ігор мені скаже, подивись, це дійсно ти, це вочевидь твоя роль і я нікого, крім тебе, тут не бачу, тоді я буду грати. Але потрібні конкретні аргументи. Але якщо побачу, що роль мені не притаманна, я відмовлюся. І такі бесіди вже були.