Як нам і обіцяли, наша зустріч із бойовим льотчиком, присвоєння якому звання Герой України нещодавно підтримав парламент, відбулася. За чашкою кави ми спілкувалися із заступником командира військової частини з льотної підготовки підполковником Кирилом Шмельовим, і його історія вражає.
– Кириле, звідки ви родом? Де навчалися?
– Народився на Луганщині, а рішення прийняв ще в юності – після дев’ятого класу вступив до Луганського військового ліцею. Після другого курсу доля підказала мені наступний крок – у Харківському національному університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба відбувся День відкритих дверей. Я відчув – це моє. Зібрав документи, склав іспити та вступив на льотний факультет.
Чесно кажучи, планував здобувати фах за напрямком – автоматизовані системи управління, але життя вирішило інакше. До речі, мій шлях полегшувало спортивне плавання, яким я займався роками. Здоров’я дозволило пройти усі нормативи. Це був 2008 рік.
Чотири роки наполегливого навчання промайнули швидко. І ось я – лейтенант, льотчик-оператор, з дипломом у руках. За розподілом відправили служити у військову частину в Чорнобаївці, що під Херсоном.
– Що робили військові вертольотчики до початку війни?
– Ми несли чергування, відточували майстерність на навчаннях, а ще була особлива, міжнародна сторінка нашої служби – ми брали участь у миротворчих місіях ООН в Африці.
А потім прийшов 2014-й. Я якраз був у наряді, коли оголосили тривогу. Пам›ятаю те відчуття, коли звістка про анексію НАШОГО Криму перервала звичний хід служби. І ми миттєво перейшли на інший режим. Почали літати у тому напрямку, перевозити військових до кордону з Кримом, у Донецьку та Луганську області. Це вже була не тренувальна, а справжня «робота», коли кожен виліт мав конкретну ціну.
Озираючись назад, багато хто з моїх побратимів вважає – саме той період, починаючи з 2014 року, нас по-справжньому загартував. Він став жорстоким, але безцінним досвідом до всього, з чим нам довелося зіткнутися у двадцять другому році. Ми вже знали, що таке війна. І ці знання, на жаль, виявилися потрібними.
– Як для вас почалася велика війна?
– В ніч на 24 лютого 2022 року перебував у відрядженні в Києві. Я не спав – чекав, доки нагріється вода у бойлері, щоб встигнути прийняти душ – нас у казармі було багато, і води на всіх не вистачало. Опівночі вийшло звернення Президента. Воно тривало дев’ять хвилин, а не дві-три, як зазвичай. Пам’ятаю, у той момент з›явилося тривожне відчуття.
О третій годині ночі мені зателефонували: «Готовність номер один». Я всіх розбудив. Ми пішли на аеродром і почали завантажувати та готувати вертольоти до бою.
О четвертій ранку прилетіла перша ворожа ракета по Києву. Ми перебазувалися на запасний майданчик. О пів на п›яту ранку траса ще була абсолютно порожньою.
Ми заїхали на заправку по каву, а коли поверталися назад, траса вже була забита машинами – люди масово залишали столицю. Нам повідомили, що в аеропорту «Гостомель» – повно ворога. Ми вилетіли туди і відкрили вогонь на ураження по окупанту. Це було наше перше бойове завдання в умовах широкомасштабної війни.
Я був ведучим. За мною летів мій ведений. По нам вівся щільний вогонь. Його літак підбили, а оператора було поранено. Їм таки вдалося здійснити посадку – посеред лісу. Зв’язок із ними обірвався.
Ми кружляли намагаючись розгледіти, знайти їх. Запас палива був критично низьким – ледь вистачало, щоб дотягнути до місця базування. Та, на щастя, командир підбитого екіпажу зміг передати координати у повідомлені. Забрали їх обох. Повернулися на базу – швидка дозаправка, перезарядка, короткий передих – і знову в бій.
Потім, березень 22-го року – місія «Маріуполь», а далі херсонський, запорізький напрямки, Донеччина та інші. Додатково нас залучили до знищення ворожих БПЛА.
– Такий суто жіночий погляд: здається, що вертоліт – вразлива машина в небі.
– Все відносно. Ми літаємо саме там, де небезпека. Підходимо впритул до ворога, летимо низько, щоб нас було не так помітно.
В перші дні повномасштабної війни ми працювали по ворожих колонах, яки сягали 30-40 кілометрів завдовжки. Я працював по Житомирській трасі, в Ірпені, Бучі. Мої побратими працювали на інших важких напрямках. Перші дні були найстрашнішими. Ми не знали, де свої, а де чужі. Ситуація змінювалася щохвилини.
– Що ви відчули, коли Верховна Рада підтримала запит до Президента про присвоєння вам звання Героя України?
– Рішення прийняв командир частини. Мені, звичайно, дуже приємно. Не знаю, чи є звання вище… Я подякував усім, хто був дотичним до цього рішення. А що буде далі – побачимо.
– В поданні перераховано багато ваших заслуг.
– Ну, нам всім… доводиться з початком війни плідно працювати. Поки живий.
– Вам подобається те, що ви робите?
– Не можу сказати, що я чимось незадоволений або хочу щось змінити. Я ніколи не шкодував про свій вибір, зроблений у минулому. Інша справа, що… хочеться, аби не було війни!
– І в мирний час готуватися до війни?
– І це також – з сусідом нам не пощастило, м’яко кажучи. А ще можна працювати у цивільній авіації – досвід дозволяє…
– Яка ваша родина?
– Дружина і син. Ми познайомилися у Херсоні. Одружилися під час повномасштабної війни. Тоді вийшла постанова, що командир частини має право реєструвати шлюб. Нас і розписали. А нашому Демиду зараз два місяці.
– Яке ваше військове псевдо?
– У нас такого немає. Прийнято називати ім’я та по-батькові. Я – Кирило Євгенович. І ми з побратимами між собою спілкуємося на «Ви». Це традиція.
– Дякую, Кириле Євгеновичу.
Майже півтори тисячі ветеранів і членів їхніх сімей цього року створили...