«Під конвоєм, як арештантів»

«Їх, реальних калік, вишикували, забрали військові квитки і телефони, загнали, як худобу в автобус, і повезли під конвоєм, як арештантів. Ні перевдягнутися, ні їжі взяти не дозволили. Дорогою тільки раз дозволили в туалет, під конвоєм. Це – ставлення до людей, які пройшли війну і втратили здоров’я».

Так описує жителька Бережинки Кропивницького району Наталія Фабрицій недавню подію, що сталася з її чоловіком Віктором Родічевим і ще дев’ятнадцятьма ветеранами, які останнім часом служили в тиловій частині на Кіровоградщині, а тепер знову будуть вимушені воювати. Наталія обурюється цією несправедливістю. Вона й сама не з Фейсбуку знає, що таке військова служба, що таке війна. До ЗСУ Наталія долучилася 2016 року. На службі зустрілася з Віктором Родічевим, той у війську – з 2017-го. Одружилися. У жовтні 2022-го загинув на війні син Наталії від першого шлюбу, Іван Фабрицій.

Перш ніж розповісти про несправедливість, якої зазнав Віктор у тиловій частині, Наталія пригадала події початку великої війни.

– Повномасштабна війна застала нас під Волновахою. Я і Вітя служили в одній бригаді, 54-й. Він – водій, розвозив продовольство і боєприпаси. Я – медик. Сьомого березня я побачила зі своєї позиції, як трасою рухаються п…ри. Танки, інша техніка. Її було дуже багато, аж траса чорна. П…ри рухалися з боку Донецька. Вітя і старшина Ролдугін були на іншій позиції, теж недалеко від траси. У них було дві машини – завантажений боєприпасами газик і бортовий зіл, порожній. Залишатися на позиції означало загинути. Вирішили вибиратися на ЗіЛі, щоб дорогою підібрати своїх з інших позицій. Могли б спробувати вибратися пішки, але у Віті виробився інстинкт відповідальності за інших. Вибиралися під ворожим вогнем, перехресним. Підбирали поранених.

Тим часом я виводила своїх. Нас було з п’ятнадцятеро, і лише троє – з бойовим досвідом. Решта – новобранці, необстріляні, які й строкову не служили. Вони сахалися від кожного шелесту. Я їх вела як качка каченят. Підбирали поранених. Одного довелося нести – порвалися зв’язки на нозі. На трасі палала наша техніка. Ідучи повз посадку, ми ще не знали, що на деяких наших позиціях уже хазяйнують п…ри.

Вітька летів як вітер. Пригальмувавши біля нас, гукнув, щоб чіплялися за машину. Я сказала, щоб їхав до наступної позиції і спробував там заникатися, щоб там почекав нас. Вітя помчав далі і зупинився за посадкою. Дочекався нас. Ми чіплялися за дзеркала на кабіні, бо кузов був забитий людьми. Далі дорогою нас обстрілювали з вертушки. Приїхали в село, не пам’ятаю назви. Там наші зустріли. Тяжкеньких відправили в шпиталь, а решту вишикували, щоб відправити на штурм. Я вивозила поранених. На території санчастини розстелили ковдри, клали поранених. Кого «ремонтували» на місці, кого відправляли в Курахове, де був найближчий пункт прийому поранених. Не вистачало машин. Місцеві жителі, які за Україну, віддавали нам свої машини. П…ри обстрілювали нас ще й якимись кулями вогняними. Щось фосфорне. П…ри пробили нашу оборону. Бо що наші хлопці з автоматами проти танків! Наше батальйонне начальство змоталося і було далеченько. З нами був ротний Роман Мельник, 25-літній хлопчина на той час. Скомандував відступати, інакше всі загинули б. Село вже догорало. Мельник відправив нас на ППД у Лозову. Віз нас Вітька тим самим зілом. У Лозовій ми здали зброю, бронежилети. Питаємо: «Що нам робити?» – «Що хочете, те й робіть». Ми вийняли квартиру, це коштувало скажених грошей. Телефонуємо батальйонному начальству, а воно вже встигло нас або в безвісти зниклі записати, або в СЗЧ. Це було восьмого березня двадцять другого березня. Потім де ми тільки не були! Курахове, Костянтинівка, Покровськ, Червоний Яр, всі населені пункти не згадаю – хвороба дається взнаки. Та всі вони в мене – перед очима. Наприкінці двадцять третього року Віктора, мене і всіх з нашої роти, хто на початку цієї війни вцілів під Волновахою, забрав до себе в 23-й батальйон Роман Мельник. Він там був заступником комбата.

А минулого року я й Віктор дізналися, що ми з початку війни значимося в СЗЧ. Отримавши в частині відпустки й направлення на лікування, їхали в Кропивницький. Нас зупинили на блокпосту, попросили документи, перевірили і сказали, що ми із сьомого березня двадцять другого – в СЗЧ. Хлопці на блокпосту самі здивувалися цьому, бо хто б нам дав направлення на лікування, якби ми були в СЗЧ? Виявляється, нас у 54-й бригаді оголосили такими і забули скасувати, навіть коли ми перевелися в іншу частину.

Минулого року ВЛК визнала Вітю обмежено придатним. Його здоров’я сильно підірвала війна: контузії, осколок в голові, грижі на хребті, на правій нозі порвано меніски. Лікарі не беруться оперувати хребет. Кажуть, після цього він може не піднятися з ліжка. У мене теж повно проблем зі здоров’ям. Рік тому відпустили зі служби на рік.

Вітю перевели в тилову частину на Кіровоградщину. Займався там ремонтом техніки, у цій справі він – бог, відчуває техніку. Витрачав свої гроші на ремонт, в той час як у частині безслідно зникають акумулятори, крадуть пальне. Разом з Віктором – такі ж покалічені на війні. Фізичною роботою ці хлопці завантажені, але морально відпочивають, бо вже не під постійними обстрілами. Намагаються бути корисними. Водночас лікуються, а дехто й до списання готується. У того – діабет, важка форма, у того – епілепсія, у того – психіка порушена. І нещодавно двадцятьох цих калік, в тому числі Вітю, перевели в бойові частини. Їх, реальних калік, вишикували, забрали військові квитки і телефони, загнали, як худобу в автобус, і повезли під конвоєм, як арештантів. Ні перевдягнутися, ні їжі взяти не дозволили. Дорогою тільки раз дозволили в туалет, під конвоєм. Це – ставлення до людей, які пройшли війну і втратили здоров’я. Привезли в Пирятин. Звідти Вітя мені зателефонував і про все розповів. Каже, їм дали анкети для заповнення. Із запитання про татуювання вони зрозуміли: відправляють на фронт. Це згодом підтвердилося. Їх розподілили в три бойові частини. Вітьку і ще одного, який чотири місяці в Курській області воював, готувався до операції, – в танкісти. Який з Вітьки танкіст з його спиною? А тих, кого слід було б відправити на війну, залишили в тиловій частині. Бо ті відкупилися і заглядають в рота начальству. Вітя не заглядав і не заглядатиме. Я зателефонувала майорові, який відправив його в Пирятин. Майор хамив мені, заявив, що діагнози мого чоловіка – куплені. Що ж це за офіцер? Це не офіцер. Бачила справжніх офіцерів. Наприклад, Вікінга, який разом із солдатами дрова рубав. Коли Вікінг пропонував разом іти в бій, ніхто не відмовлявся. Він казав, що перш за все треба бути людиною. Загинув Вікінг. Надзвичайним командиром і гарною людиною був Аркан – комбат 46-го батальйону Кострова. Теж загинув. Справжнім офіцером був Андрій Мілай. Мій син Ваня казав мені про Мілая, що той йому – як батько…