«Якщо не я, то хто?»

Так сказав батькам Сергій Тарасов, вирішивши ставши військовим. Навчатися у Військовій академії сподобалося. Техніка, зброя стали його стихією. 24-річним офіцером брав участь в АТО. Під час великої війни попросився з частини забезпечення в морську піхоту. Воював на Херсонщині, на Донеччині. Його поважали підлеглі і начальство. І жодного разу не сказав рідним, що важко. Загинув 27-річним. З почестями його поховали в рідній Олександрії на Кіровоградщині. Президентським указом Сергія Тарасова нагороджено орденом Богдана Хмельницького.

– Немає дня, немає години, щоб не згадували синулю, – ледь не плаче Надія Тарасова, мати героя. – Розуміємо, що його нема, а серце не вірить. Ніби він не похований, а воює, незабаром приїде до нас.

Сергій – наймолодший з трьох дітей олександрійців Віктора й Надії Тарасових. Народився, коли Людмилі було чотирнадцять, а Ірині – одинадцять. Батьки працювали на Бандурівському буровугільному розрізі. У молодших класах Сергійко виявив хист до танців, віддали його в хореографічний гурток. Сестри теж займалися танцями. За словами матері, діти вдалися в бабусю, Любов Григорівну, яка і співала гарно, й танцювала. У дванадцять років Сергій захотів у спортивну школу. Записали. Займався легкою атлетикою, особливо добре вдавався біг. Здобув спортивний розряд. І в загальноосвітній школі навчався добре, здебільшого на «десять» і «одинадцять».

– Закінчуючи школу, сказав, що вступатиме у військову академію, – пам’ятає мати. – Захотів бути військовим, як його тітка та двоюрідні брат і сестра. Це було 2015 року. На сході України – війна, Крим – анексовано. Гинули люди. Ми, батьки, розуміли, що це небезпечно – бути військовим у такий час. Намагалися відмовити сина, а він: «Якщо не я, то хто?». І вступив у Військову академію в Одесі. Ми до нього на присягу їздили. Син – у захваті: «Уявляєте, нас навчатимуть за стандартами НАТО!» Міг годину розповідати про зброю. Дуже задоволений був. А ще ми помітили, що в академії – сильне патріотичне виховання. Так і формувався наш син як особистість. Як успішний курсант двічі брав участь у парадах на День Незалежності, ми спостерігали по телебаченню й раділи. Після чотирьох курсів вступив в магістратуру, закінчив. Як приїздив додому, без діла не сидів. Допомагав бабусі зібрати врожай на городі. Закінчуючи навчання, одружився.

– Ми познайомилися в Одесі, – згадує Софія Тарасова. – Покохали одне одного. Такий турботливий! Ніби опинилася в казці. Сергія направили служити у Миколаїв. Служив заступником командира роти з ремонту автомобільної техніки. Згодом став командиром роти. Служба йому подобалася. 2021 року відрядили в зону АТО. Брав участь у бойових діях. Нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО».

Поза службою на першому місці в нього була сім’я. Звісно, зрадів народженню дитини. Назвали малого Геннадієм. Сергій казав «Геша». Малий до нього прив’язався сильно. Як побачить тата – до нього. І слухався тата більше, ніж мене. А який схожий на тата – копія! Йому два місяці було, коли почалася повномасштабна війна. Чоловік – під Краматорськом, зателефонував: «Бери Гешу, виїжджайте з Миколаєва». І я поїхала в Одесу. А чоловік обороняв Краматорськ, потім – Слов’янськ.

– Я гостювала в доньки у Львові, коли почалася велика війна, – продовжує Надія Тарасова. – Синуля зателефонував удосвіта: «Мамулю, війна…» Ми ще не розуміли, що війна затягнеться надовго. Думали, пів року – і закінчиться. Син мені не розповідав про службу, про війну. Беріг мене, більше з донькою про це говорив. Мені здебільшого писав. «Все ОK», – запевняв. А я дивлюся телевізор і бачу: ніякого ОКа немає. На свята синуля мені віршики надсилав. Додому під час великої війни жодного разу не приїхав – не відпускали.

– У квітні 2024 року чоловіка на його прохання перевели в 37-му бригаду морської піхоти, – розповідає Софія Тарасова. – Хотів якомога кориснішим бути, попросився в морську піхоту. Чи відмовляла я його, питаєте? У цьому не було жодного сенсу. Він так вирішив. Знав, на що йде. У 37-й бригаді ще більше загорівся службою. Порозумівся з комбатом, його поважали підлеглі. Його переводили з одного напрямку на інший, я з дитиною їздила за ним, винаймала житло недалеко розташування їхнього підрозділу. Він приїздив до нас між бойовими завданнями. Часто почувався сильно втомленим морально, і тоді ми проводили час утрьох в помешканні. Хоча, бувало, ходили разом і в кіно, і в кафе.

– Востаннє поговорили 22 грудня 2024 року, – каже Надія Тарасова. – Синуля мені зателефонував: «Не хвилюйтеся, вирушаю на завдання, зателефоную згодом». Більше його не почула. 21 січня прийшло сповіщення: зник безвісти у Покровському районі. Я зателефонувала командирові бригади. Просила сказати правду. Він помовчав і сказав: ймовірність, що його вбито, – 99,9 відсотка. «Та будемо надіятися», – додав. Ми й надіялися. Ірина й Софія заходилися розшукувати його.

– Куди ми тільки не зверталися! – розповідає Ірина, сестра Сергія Тарасова. – Їздили до Лубінця, до Добросердова… 30 березня нинішнього року дізналися, що у Тернополі в морзі лежить тіло з татуюваннями, як у нашого Сергія.1 квітня ми поїхали в Тернопіль. Впізнали його. Надії не стало.

Ірина каже, що була дуже близькою з братом. Пам’ятає його малого – спокійного, слухняного хлопчика, який займався танцями в шкільному гуртку. Незчулася, як і виріс, змужнів.

– Брат і цивільного життя не пізнав як слід – після школи, ще дитиною, вступив у Військову академію. Служив чесно, відповідально. І ми ніколи від нього не чули, що йому важко. Про його поранення дізнавалися випадково. Поза військовою службою він себе не уявляв.

9 квітня нинішнього року Сергія Тарасова поховали на військовому кладовищі в Олександрії. У червні президент видав указ про нагородження його посмертно орденом Богдана Хмельницького.

А найстарша сестра Сергія, Людмила, нині – в ЗСУ. За словами матері, сказала, хоче помститися за брата.