Віктор Гуралюк отримав повістку в перші дні березня 2022-го. Рідні засмутилися, а він спокійно сказав: «Як не я, то мої діти». До військового обов’язку ставився просто: захищаючи країну, насамперед захищаєш свою родину. Тридцятирічний цивільний водійський досвід Віктора прислужився у війську – довірили перевозити зброю на фронт. За сумлінну службу його нагородили президентською відзнакою «За оборону України». Після трьох років служби в автомобільному підрозділі перевели в стрільці-санітари танкової бригади. Загинув на Донеччині 53-річним в травні 2025-го.
– Вважаємо тата героєм, – каже Вікторова дочка Наталія. Вона іноді зривається на плач, але її розповідь про батька – як про живого.
Віктор Гуралюк народився 27 березня 1972 року в Захарівці Новоукраїнського району і прожив там майже усе життя – надовго відлучався тільки раз, коли служив строкову в армії. В юності вивчившись на водія, працював за цією спеціальністю в сільському господарстві. Останніх кілька десятиліть – на великотоннажних авто. МАЗи, КамАЗи. За словами Наталії, роботодавці цінували її батька як професіонала. Знав техніку до гвинтика, відчував її, неполадки визначав за звуком. А вдома – турботливий чоловік і батько, умілий господар. Сам не терпів безладу і дітей привчив, щоб у помешканні й на подвір’ї був порядок. Казав, що без цього не буде ладу в голові.
– Стосунки наших батьків – приклад для нас, дітей, – каже Наталія. – Нас у тата й мами троє – я, Світлана, Віктор. Тато й мама завжди підтримували одне одного. Коли у мене й сестри появилися діти, тато бавився з ними. Гостинці «від зайчика» приносив онукам.
Повістку з ТЦК Віктор Гуралюк отримав на початку березня 2022 року.
– Ми плакали, не хотіли відпускати. А тато спокійно: «Як не я, то мої діти». Керувався насамперед тим, що треба захищати свою родину. Зібрали ми йому найнеобхідніші речі. 5 березня провели в Новоукраїнку. Там тато й інші мобілізовані сіли в автобус, їх повезли. Невдовзі він зателефонував. Сказав, уже в 55-му автомобільному батальйоні, який базувався в Кропивницькому районі. Три тижні там був. Далі його прикомандирували до частини А 2192 – в селищі Городок на Житомирщині. З огляду на татів чималий водійський досвід йому довірили великотоннажну вантажівку. Перевозив зброю на фронт. Псевдо – КамАЗ. Попри небезпеку (ворог постійно атакує перевізників зброї) татові сподобалося служити в частині А 2192. Подружився з хлопцями, які теж служили там. Добре відгукувався про свого безпосереднього начальника Віталія Кононенка. Іноді виривався ненадовго додому: або машину треба було відремонтувати (тоді тато звертався до знайомих у Новоукраїнці та Кропивницькому, а оплачував ремонт зі своєї зарплати), або його шлях на фронт пролягав через Кіровоградщину. Бувало, тато попереджав мене, що їде повз Кропивницький, де я тоді мешкала. Я брала дитину, вибиралися на об’їзну дорогу, зустрічалися. Мій син дуже прив’язався до дідуся. Дідусь йому батька замінив. Першого вересня двадцять другого року дідусь відвів Назара в перший клас. Якраз вирвався ненадовго додому. У перший рік служби тато дуже схуд. Я дивилася на нього і не впізнавала. Він нервував, поспішав. Казав: «Хлопці чекають». Двадцять другого року тата нагородили за сумлінну службу. Президентська відзнака «За оборону України». Тато сфотографував відзнаку і посвідчення, надіслав нам знімки. Ми раділи і переживали, бо це – ще й свідчення того, яка небезпечна його служба. А тато: «Танки бруду не бояться». Часто так казав. З цією приказкою прийшов зі строкової служби в армії.
Майже три роки Віктор Гуралюк возив на фронт зброю. Побував на найнебезпечніших ділянках. Донеччина, Харківщина, Сумщина, Миколаївщина, Запоріжжя, Одещина. У лютому 25-го року військове начальство вирішило, що він потрібен в іншій частині – 5-й окремій важкій механізованій бригаді, яку ще називають танковою. Це означало безпосередню участь у боях.
– Коли ми дізналися, що тата зараховано в стрільці-санітари 5-ї бригади і незабаром відправлять на фронт, попросили його, щоб відпросився додому на день. Його не хотіли відпускати. Мовляв, ще в СЗЧ піде. Тато запевняв, що якби хотів втекти, давно вчинив би так. Відпустили його. 16 лютого я зі своїм другом поїхала в частину на Кіровоградщині, де тато очікував відправлення в 5-ту бригаду. Привезли його додому в Захарівку. Мама насмажила млинців, приготувала ще якісь улюблені татові страви, солодощів купила. Повечеряли. Тато переночував, а вранці – їхати на службу. Ми не хотіли відпускати його. А тато: «Я слово дав». Відвезли його в частину. Після того тільки телефоном спілкувалися. 19 лютого тато зателефонував із Синельникового Дніпропетровської області. Обличчя й руки – червоні від морозу. Вони там окопи копали, а мешкали в посадці. Тоді лютували морози, хоча грудень і січень теплими були. А тато так любив тепло! Але не скаржився. Сьомого березня його відправили в Рівне на навчання. Воно тривало до 28 квітня. З Рівного – на Донеччину. 2 травня зателефонував додому, сказав: вирушає на завдання. Дав телефонний номер дружини побратима, з яким вирушав на завдання, – Володимира Григоренка. Через кілька днів додому прийшло сповіщення: 3 травня зник безвісти, виконуючи бойове завдання поблизу Олександрополя.
За словами Наталії, це для неї й інших рідних було як грім серед ясного неба. Земля попливла з-під ніг, відмовлялися сприймати цю інформацію. Командири не розповіли їм у деталях, за яких обставин зник Віктор. І родичі, маючи надію, що Віктор – у полоні, заходилися шукати інформацію про нього в соцмережах, зверталися в організації й установи, які займаються пошуком і поверненням військовополонених.
– Знайшла в Телеграмі групу родичів зниклих безвісти військовослужбовців 5-ї бригади, зв’язалася з координаторкою Нінель. Знайшла родичів татових побратимів, Олександра Сабадрова та Олександра Григоренка, теж безвісти зниклих. Якось натрапила в мережі на відео, де полонений з обличчям, закритим емодзі, говорить голосом, як у мого тата. Потім знайшла відео з відкритим обличчям – то інша людина.
Ми публікували татові фото в мережах з надією, що його упізнає хтось з військових і поділиться інформацією про нього. Знайшли знімки, де тато з побратимами – у Рівному, перед відправленням на Донеччину. Усміхнені, веселі. Але вони розуміли, куди їх відправляють. Писали ми й уповноваженому з прав людини Лубінцеві, і в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Відповіді: серед полонених його немає. За кордон зверталися. І в Женеву, і Папі Римському писали. Брали участь в акціях родичів безвісти зниклих та полонених, які проходили в Кропивницькому та Новоукраїнці. Брат Віктор приєднувався до таких заходів у Черкасах. Їздили у Вінницю, в Житомир, багато разів у Київ. Тато не опускав руки ніколи. І ми боролися, шукали, чекали. 14 місяців очікування й боротьби для нас були як вічність.
2 липня нинішнього року мені зателефонував слідчий з Хмельницького. Тільки відрекомендувався, я все зрозуміла… Слідчий повідомив, що у них у морзі – тіло Віктора Гуралюка, це підтверджено генетично-молекулярною експертизою. Слідство встановило: тіло тривалий час перебувало на території, контрольованій ворогом,його передано українській стороні в ході обміну. Звістка про висновок експертизи розбила нас. Але десь глибоко в душі живе надія, що сталася помилка, що наш тато живий.
21 липня Віктора Гуралюка з почестями поховали в Кропивницькому, на Далекосхідному, в тій його частині, де героїв теперішньої війни хоронять.
– На похорон приїздили військові – з 55-го батальйону, з частини А 2192, з 5-ї танкової бригади. Був Віталій Кононенко, у підрозділі якого тато прослужив майже три роки. Він передав нам прапор з написами побратимів. Усі, з ким служив тато, пам’ятають його як світлу людину. Кажуть, тато розповідав їм про нас, свою сім’ю. Спілкуємося з татовими побратимами й після похорону. Недавно відіслали їм гостинця – татові улюблені солодощі.
Буваючи на кладовищі, провідуємо й могилу мого двоюрідного брата Миколу Дінця. Загинув 29-річним. Як і мій тато, довго значився безвісти зниклим. Похорон був у березні. Миколина мама теж сподівається, що син живий, що сталася помилка. Ще раніше, в жовтні 22-го року, загинув молодим наш односільчанин Сергій Суєтін, моєї хрещеної син. Теж похований там.
Стільки людей загинуло, захищаючи Україну! І молодих, і у віці. Про них не можна забувати. Ми свого тата вважаємо молодим. Так, він устиг багато. Виростив дітей, дочекався онуків. Та ще жити й жити б! Будемо безмежно щасливі, якщо виявиться, що експертиза помилилася, і тато повернеться з полону. Ця надія й допомагає нам триматися.
Минулого тижня родина Віктора Гуралюка отримала від Новоукраїнської міської ради диплом про присвоєння йому звання «Почесний громадянин села Захарівки».
Знайшов підробіток