За допомогою Ельворті…

Шкода, що генетичний код людини, який зберігається у вигляді біологічної інформації в так званій подвійній спіралі ДНК і дає можливість зберегти нащадкам видові особливості, не передає інформації про існування поперед­ніх поколінь. Без неї ми майже нічого не знаємо ні про життя наших батьків, тим більше дідів, не кажучи вже про прадідів. Через це наше генеалогічне дерево нагадує засипаний землею стовбур, з якого на поверхні видно лише дві – три гілочки, бо ми не знаємо навіть імен наших не надто далеких пращурів…

Про це нагадав лист в редакцію майже 80-річного Анатолія Петровича Бондаря із Запоріжжя, який народився в Благовіщенському районі Кіровоградської області й до виходу на пенсію працював інженером-металургом.

Доля розселяла українців по світу неймовірним чином, як от козаків Уманського коша Війська Запорізького. Коли російські війська в 1775 році остаточно ліквідували Січ, Уманський кіш стояв трішки осторонь, і його, використовуючи сучасний сленг, не зачепили репресії, але з того часу жити козакам довелося в зовсім інших не лише політичних, але й географічних умовах. Іншими словами, вони почали служити Росії та добре проявили себе в постійних війнах з одвічним південним суперником Росії – Туреччиною.

Оскільки ліквідовувати таку боєздатну силу було нелогічно, а тримати її в Україні – небезпечно, їм дозволили переселитися на Кубань, де імператорським указом для українських козаків було надано землі між річкою Кубанню та Чорним морем. Саме козаки-уманці заснували на Кубані в 1794 році першу з сорока українських станиць – Уманську. Можливо там були й предки Анатолія Бондаря, нащадки яких жили там доти, доки у 1933 році території, населені етнічними українцями, не потрапили під Голодомор. Існує розповідь, що станицю, яка на той час була найбільшою на Кубані, просто оточили війська, перекрили шляхи та якийсь час нікого не впускали й не випускали, а більше тисячі родин, які пережили блокаду, виселили у віддалені райони Сибіру та Казахстану.

Натомість пустуючі дворища заселили переселенцями, у переважній більшості військовослужбовцями та відставниками з родинами з Ленінградської та Псковської областей, через що станиця Уманська з 1934 року стала Ленінградською, вона існує й зараз у статусі другого за чисельністю села РФ.

Розкиданих по світу Бондарів життя випробовувало найнеймовірнішими пригодами. У 1955 році Анатолій Петрович ще хлопцем бачився з двоюрідним дідом Іваном, рідним братом своєї бабусі Ольги.

Ольга Бойко та Павло Хащенко одружилися в 1914 році. У родині розповідали, що, коли Павло прийшов свататися, з’ясувалося, що молодята є нащадками двох селянських родин, пращурів яких ще за кріпацтва було поміняно на двох мисливських собак. Так переплелися людський родовід і собачі родословні…

Дід Іван, який приїхав на похорон своєї сестри, незадовго перед тим повернувся з… Австралії, і його історія може стати основою для гостросюжетного пригодницького фільму на зразок «Той, що пройшов крізь вогонь», де розповідається про українського вождя північно-американського індіанського племені. Іван служив військовим льотчиком у Підмосков’ї. Часи були страшні, і за ним таки «прийшли» у 1937 році, але дружині наказали втерти сльози й мовчати, бо чоловіка не арештовують, а мобілізують для виконання особливого завдання. Виявилося, що льотчиків таємно направляли на допомогу іспанським республіканцям, які воювали проти генерала Франко. Але, оскільки Радянський Союз офіційно не брав участі в бойових діях, тодішніх «тих, хто там не був» зробили паспортними іспанцями, причому з розстрільною підпискою – за жодних обставин не відкривати свого справжнього імені.

Після перемоги Франко, бо СРСР припинив підтримку союзників, залишки республіканців, серед них і Іван з товаришем, теж «іспанцем» з Кіровоградщини, яких чомусь не евакуювали на Батьківщину, потрапили в табір інтернованих осіб на території Франції. Там нізащо не признавали нашого Хосе іспанцем на підставі незнання іспанської і зовсім іншого антропологічного типу, але гірше було те, що через розписку про нерозголошення військової таємниці вони не могли вказати країну, куди хотіли б повернутися. Таким чином їм оформили статус осіб без громадянства. У Радянський Союз вирішили не повертатися, бо вже знали, що їхнього бойового товариша розстріляли одразу по поверненні в Союз за зраду. Друзі надумали дістатися Бразилії, де, за чутками, щасливо проживала українська громада, і таки попали туди! Але ні українців, ні щастя в Ріо-де-Жанейро не знайшли, а їхати в якусь віддалену провінцію не було ні бажання, ні грошей, зате дізналися, що багаті українці таки є, але… в Австралії!
Транспортно-фінансову проблему вирішили досить просто – найнялися на корабель, який ішов на далекий континент, а по прибутті на місце – розрахувалися. Почався абсолютно новий період зовсім невідомого життя в екзотичній країні. Якось друзі йшли по місту та розмовляли між собою, як несподівано до них підійшла дама й ламаною російською запитала, чи вони бува не з України? З’ясувалося, що це була родичка відомих єлисаветградських підприємців, братів Ельворті. В якому ступені рідства вона перебувала з ними, Іван Петрович не знає, але дивує те, що жінка розуміла російську. У рано померлого Томаса Ельворті дітей не було, а доньки Роберта – Хелен і Хільда – в Австралії не були. Швидше за все, вона була представницею англійської гілки Ельворті, а російську чи українську навчилася розуміти уже в Австралії, де на той час існувала потужна українська діаспора. Жінка допомогла хлопцям з житлом, на перших порах дозволила жити чи то у власному будинку, чи то в офісі, допомогла знайти роботу. Після закінчення Другої світової ця родичка Ельворті порадила колишнім іспанцям звернутися в радянське консульство, яке з’явилося після набуття Австралією в 1942 році фактичної незалежності від Великобританії. Так і зробили. Їх уважно вислухали, записали розповідь, а через деякий час викликали й оголосили, що обидва можуть повернутися в СРСР.

Після 1955 року Анатолій Петрович свого двоюрідного діда Івана більше не зустрічав, але пам’ятає, що одного разу, коли він приїздив у відпустку в Компаніївський район, дід Павло давав прочитати лист з Австралії, де пані Ельворті писала, що залишилася одна, тому складає заповіт і просить повідомити адресу, на яку зможе вислати гроші за ті меблі чи інші речі, які хлопці залишили їй, коли від’їздили з Австралії. Але чи бачив цей лист адресат – невідомо.

Зараз, пише Анатолій Петрович, села, де жила його мама, у Компаніївському районі більше нема. Воно зникло, як і отака історична інформація роду, без якої генетична пам’ять нічого не варта. Навіть на прикладі цієї родини видно, якою неймовірною була доля мільйонів і мільйонів українців від найдавніших часів, але ще більше знань про життя наших пращурів зникло назавжди.