«Добрі» сусіди…

Завдяки серії «Реабілітовані історією» по Кіровоградській області, яку готує обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України», ми регулярно повертаємося до теми розкуркулення, яке відбувалося на початку 30-х років минулого сторіччя. Про сьомий том ми писали в №10 «УЦ» за 5 березня 2020 року, де йшлося про розкуркулених, проживаючих в Зінов’євський партійній окрузі.

Нещодавно ми спілкувалися в соц­мережах з добрим знайомим, уродженцем Олександрії В’ячеславом Хаврусем, який проживає зараз в Німеччині, але давно цікавиться історією. Саме з його допомогою були підготовлені цікаві матеріали про походження назв окремих районів сучасної Олександрії, але зараз він провів справжнє дослідження по історії родини. Це стосується справи його прадіда Семена Дмитровича Мірошниченка, 1876 р.н., мешканця Нової Праги, розкуркуленого в 1930 році й висланого на смерть на основі доносів найближчих сусідів у 1931-му. Дані про нього містяться в томі №4: «1876 р.н., смт Нова Прага, неписьменний, хлібороб. Розкуркулений весною 1930 року. Заарештований 9.05.1931 року Новопразьким РВ ДПУ. 24.05.1931 року справу було припинено, включений до списку куркулів, які підлягали виселенню – ухвалено утримувати під вартою до виселення». У кінці довідки зазначено номер «П-6514».

На основі цих відомостей правнук розкуркуленого звернувся з письмовим запитом до Державного архіву області й невдовзі по електрон­ній пошті отримав 16 сторінок копій матеріалів справи свого прадіда. Він пише, що це може зробити будь-хто, якщо цікавиться історією своєї родини, і це варто робити, бо документи бережуть не лише імена слідчих та суддів, але й тих, хто допомагав зводити зі світу людей лише за те, що вони не відповідали уявленням колишньої комуністичної влади про форми господарювання. Звернемо увагу на таку деталь – людину визнали винною й арештували з подальшим виселенням у віддалені райони СРСР навіть без суду, лише на підставі свідчень кількох мешканців Нової Праги, причому обвинувачений свою вину не визнав. Цікаво й те, що рішення про арешт і висилку новопразький опер Одеського оперсектору ГПУ УРСР Качановський аргументував відповідним наказом Одеського оперсектору – «включить в списки куркулів, справу здати в архів, арештованого тримати під вартою до висилки». Тобто для того, щоб винести фактично смертний вирок, було потрібно мати лише наказ, підтверджений свідченнями трьох осіб!

Архів, в який здали справу рівно 90 років тому, зберіг ці свідчення, як і прізвища донощиків. Зокрема, Арсентій Бугайов, 33 роки, мешканець Нової Праги, колгоспник, в графі професія значиться «хлебопашец», грамотний, свідчив, а швидше доносив (подається мовою оригіналу): «Мирошниченко С.Д. как односельчанин, который до и после революции имел наемную рабочую силу, постоянных 2 человека, и сезонных до 5… имел тесную связь с кулаками Сидоренко и (нерозбірливо), которых выслано за пределы Украины. И кулак Мирошниченко с этими кулаками проводил систематическую агитацию против мероприємств сов-власти, именно против хлебозаготовки та коллективизации, неоднократно выступал на крестьянских собраниях, и говорил, не сдавайте хлеб коммунистам, потому что коммунисты собираются убигать и забрать с собою ввес хлеб, потому что будит старая власть, которая была до революции, а тем, кто сдает хлеб комуннистам, того будем судить и высилать в Сибирь, чем запугивал крестьянство».

Далі свідок приводить слова, нібито сказані як на зборах, так і йому особисто, про те, що потрібно не колективізуватися, а створювати селянський союз, бо комуна ні до чого доброго не приведе, а лише до вічного рабства, і робить висновок, очевидно, не без підказки: «Кулак Мирошниченко социально опасный для соц-общества».

Хода Іван Тимофійович, кандидат в члени ВКП(б) свідчив: «Я знаю Мирошниченка с малых лет, который на протяжении пяти лет проводил ожесточенную агитацию против проводимых мероприятий на селе постановленых партией и сов-властью. В 1930 году собирался со своим кумом Будко Михаилом и разговаривали, что скоро прийдет то время, будем и мы мыть руки над теми, которые сейчас издеваются и забирают у нас хлеб. разве можно вынести такое положение, как наложено на меня 4 50(?) пудов хлеба. Пусть пьют нашу кровь, скоро **будет конец и настанет наше время».

Цей донос цікавий тим, що має дані про відібране роком раніше майно потерпілого – 8 коней, пара волів, 3-4 корови та ще звинувачення у нібито зв’язках з денікінцями: «Является панским прихвостнем, до которого заходили офицера выпытывать через его коммунистов и красноармейцев». Свідчив проти Мірошниченка ще один місцевий бідняк – Микита Яготин: «В 1930 році його було розкуркулено і вислано з його хати. До всіх міроприємств относився вороже якто не здавав своїх лишків хліба державі, а вивозив на приватний ринок в Александрії. Крім того, підбурював масу, щоб не здавали хліб державі». Цей свідок додає, що сам чув, як Мірошниченко підбурював селян проти вступу в артілі, а під час м’ясозаготівлі в 1931 році (була й така), казав, що грабують останніх корів та курей. З усього сказаного робить висновок: «Людина не благонадійна, весь час займався антирадянською діяльністю щоб розвалити артілі та зірвати план хлібозаготівок».

Звертаємо увагу, що такі розмови серед селян велися напередодні Голодомору 1932-33 років, коли опір селянства було зламано й хліб, дійсно, забирали до останньої зернини навіть в утворених колгоспах, які люди ще називали артілями.

Протокол допиту від 17 травня 1931 року свідчить, що сам обвинувачений вини своєї не визнає: «Виновным в предъявленном мне обвинении себя не признаю и добавляю, что я раскулачен весною 1930 года. Никогда антисоветской агитацией не занимался. Против хлебозаготовок никогда агитацией не занимался. В том, что прийдет другая власть и будет бедноту членов колхоза выселять в Сибирь никому не говорил». В графі протоколу допиту «Майновий стан» вказано: «Немає нічого»…

Цікаво, що всі свідки давали пояснення в один день – 12 травня 1931 року, що говорить про добре організований конвеєр фабрикації справ. Незрозуміло, для чого довелося фабрикувати справу й чому родину не вислали із села одразу після розкуркулення? Історик і співробітник Державного архіву Кіровоградської області Іван Петренко у своєму нарисі до книги «Реабілітовані історією» № 7 розповідав («УЦ» №10, 05.03.2020), що розкуркулені ділилися на кілька категорій, а саме розкуркулення здійснювалося згідно затвердженого «Плану оперативної роботи з масової ліквідації куркульства та їх сімей». Цей документ передбачав розкуркулення в Зінов’євській окрузі 6750 родин, але, за підрахунками істориків, план було перевиконано в 3,5 рази. Якщо першу та другу категорію, явних противників влади, зразу грабували й висилали, то третю категорію, яка не протестувала, а лише пасивно ставилася до колективізації, позбавляли всього майна й виганяли з хат, так зробили й з родиною С.Д.Мірошниченка, але цього здалося мало, і його вислали до Сибіру за допомогою сфабрикованої справи та свідчень сусідів. А родина залишилася ні з чим…

У родині, як пише В’ячеслав Хаврусь, про це майже не говорили, хоча син розкуркуленого, Дмитро Семенович Мірошниченко, загинув на фронті, захищаючи владу, яка знищила його батька. Попри це, тавро куркулів нікуди не зникло, і коли вдова солдата, яка залишилася з п’ятьма дітьми, звернулася до голови Новопразького колгоспу ім. Леніна тов. Кобиляцького за дошками для ремонту даху, той відповів: «Еге-ге, Манько, ще твій ліс не виріс. Не мороч мені голову, а йди працюй краще!» Так усі нащадки розкуркулених, тобто пограбованих, і не «морочили» голову владі, проте тягнули на своїх плечах і сільське господарство, і промисловість величезної країни.

Зазначу, що в Україні так і не запрацював інститут реституції, тобто повернення або відшкодування конфіскованого тоталітарним режимом майна жертв політичних переслідувань. Спроби прямих нащадків повернути майно через суд, які мали місце навіть у Кіровоградській області, обернулися насмішкою, бо позивачі отримали не вартість колись конфіскованих будинків, землі, тварин, одягу та реманенту, а кілька мінімальних заробітних плат. А тим часом у Новій Празі збереглося й зараз руйнується колишнє родове гніздо Мірошниченків – хата, де донедавна жила родина з прізвищем… Хода. Той же історик І. Петренко вказував, що нерідко хати розкуркулених за безцінь діставалися комуністам, між іншим, лише донощик І.Т.Хода був кандидатом у члени партії. Як віддячили за доноси іншим учасникам справи – невідомо, але серед жертв репресій у Новій Празі значиться й кілька Бугайових.

Можливо, зараз нащадки жертв і переслідувачів так і живуть поряд у Новій Празі, але сліди Семена Мірошниченка зникли в невідомості. Схоже на містику, але буквально днями я наткнувся на рядок у книзі про Колимські табори «Зекамерон», де йшлося про «українця похилого віку Мірошниченка». Малоймовірно, що це одна й та сама особа, але все може бути. Можна сказати, що людині ще поталанило, бо його діти вижили та продовжили рід, правнук В’ячеслав закінчив школу із золотою медаллю, потім з червоним дипломом інститут, але застосування та повагу до своїх знань знайшов лише за кордоном: «Колишня комуністична номенклатура зруйнувала та розграбувала суспільство й природу України, розбестила на свою користь пропагандою людей, тепер цю справу фактично довершують їхні нащадки». Жорстко, але виходить, що й зараз нам шкодить не хто інший, як ми самі, наші сусіди та родичі…