Сергій Парсамов: «Вивчаючи середньовіччя, я ховався від дійсності»

Готуючись до зустрічі з професором Сергієм Парсамовим, почитав в Інтернеті про його внесок в науку й здивувався: у кандидатській він дослідив проблеми історії європейського середньовіччя, докторську присвятив русалкам та іншій нечисті, а останнім часом захоплений промисловістю радянського періоду – виробництвом телевізорів, м’ясорубок і т.п. У розмові ж виявилося, що й цим не вичерпується коло його інтересів.

Перше запитання до Сергія Суреновича було політично некоректне – про національність.

– По лінії батька я – онук відомого російського вченого-медика Оганеса Парсамова, вірменина. Народився Оганес Смбатович 1885 року – за одними джерелами, у Вірменії, за іншими – в Грузії. Закінчив медфакультет Московського університету. У Першу світову війну служив у госпіталі Червоного Хреста, нагороджений орденом Святої Анни. Працював у Саратовському університеті, завідував кафедрою акушерства та гінекології. Доктор медичних наук, професор. Був головним акушером-гінекологом Саратова. Оганес Парсамов одружився на росіянці Тамарі. У них народився син, Сурен, – мій батько. У Другу світову війну він командував розвіду­вальним взводом. Після війни затримався в Німеччині, окупованій Радянським Союзом. Там і зустрівся із стенографісткою Наілею, татаркою. Побралися. 1946 року народився я, в Саратові. 1953 року батьки розлучилися. Я жив з матір’ю – у Москві, потім в Уфі. Наполовину я татарин, на чверть – росіянин, ще на чверть – вірменин. Рідна мова – російська.

Далі – про навчання.

– 1972 року я закінчив Башкирський державний університет, отримав диплом з відзнакою, мене залишили на кафедрі всесвітньої історії асистентом. 1973-го вступаю в аспірантуру кафедри історії середніх віків Московського держуніверситету імені Ломоносова. Тоді ж помирає академік Сергій Данилович Сказкін, який очолював кафедру історії середніх віків. На його місце призначають міністра освіти РРФСР Олександра Івановича Данилова, теж медієвіста (медієвістика – розділ історичної науки, який вивчає європейське середньовіччя. – Ред.). Данилов – учасник Великої Вітчизняної війни, за плечима в нього було ректорство в Томському університеті. У той час запровадили таку практику: вчених, які працюють в сфері управління, залучати до роботи у вузах, щоб вони не відривалися від науки. От і міністру Данилову довірили кафедру. Як викладач він мав невелике навантаження, а його аспірантом став я. Три роки, по 1976-й, я працював над кандидатською дисертацією. Тема: «Герхард Ріттер і проблеми пізнього середньовіччя». Ріттер – це німецький історик двадцятого століття. Я регулярно їздив до Данилова в міністерство на Чисті Пруди. Пригадую, у вестибюлі – чималий бюст Крупської, яка за Леніна очолювала це міністерство.

На запитання про тодішню атмосферу в історіографічних колах Москви Парсамов відповів:

– Атмосфера в університеті була творча, панував культ науки, і ми, прибульці з провінції, це відчували. Але серед дослідників історії середніх віків велася ідеологічна боротьба. Професор Арон Якович Гуревич пропагував методи Марка Блока, який заснував відому школу «Анналів» і вважав, що для розуміння історії необхідно осмислити мотиви людей. Цим вченням Блок зробив переворот в історичній методології, і воно не узгоджувалося з марксистсько-ленінським баченням історії, яке пояснювало її хід соціально-економічними законами. Частково реабілітовувало Марка Блока в СССР те, що він брав участь у французькому Опорі й загинув від рук гестапівців. Гуревич наприкінці 1960-х видав книжку «Проблеми генези феодалізму в Західній Європі», в якій феодалізм визначив як західноєвропейський феномен, що виник внаслідок зіткнення варварського світу й пізньоантичного середземномор’я. Тобто, на думку Гуревича, феодалізм – це не фаза всесвітньо-історичного процесу. Через це його звинуватили у відступі від теорії Маркса й Енгельса, які вважали, що феодалізм склався внаслідок закабалення вільних селян магнатами. Дісталося Гуревичу й від міністра освіти РРФСР Данилова. Лекції Гуревича були блискучі, та його звільнили з вузу й дали роботу в Інституті загальної історії. А за Сталіна відправили б у табори. Арон Якович був бездоганно одягнений, коли заходила жінка – піднімався. Інтелігент. Грав у теніс. Мій же шеф Данилов стояв на ортодоксальних позиціях, проводив в медієвістику марксистсько-ленінські ідеї. Але турбувався про своїх учнів, і за це я йому зобов’язаний. На засіданнях кафедри, коли її очолював Данилов, повсякденних питань не розглядали, тільки творчі. Шістдесят карбованців, які платили за завідування, Данилов віддавав заступниці – для нього це були не гроші. Він багато курив і всіх називав на «ти». А йому тикав тільки професор Саприкін, теж відомий медієвіст, дослідник англійської колонізації Ірландії. Данилов був людиною з іншого світу – номенклатури. Коли я захистився й організував на кафедрі банкет, він не залишився з нами відзначати.

– Чи переписувалася історія середніх віків радянськими вченими?

– Серйозними дослідженнями займалися вчені з Академії наук. Вони йшли на невеликі компроміси з марксизмом-ленінізмом. Але й влада не вимагала значних перекручень історії, інакше праці наших вчених не поширювалися б на Заході.

– А чи не виникало в процесі дослідження європейського феодалізму асоціацій з нашими колгоспниками, теж поневоленими?

– Виникали, і не тільки у зв’язку з європейським феодалізмом. Досліджуючи східну деспотію, звичаї Іспанії шістнадцятого століття, історикам теж спадав на думку рідний СРСР. Данилов попереджав нас: історія середніх віків не повинна стати засобом, щоб сховатися від дійсності. Саме цього я й прагнув. І в партію не вступив.

– А пропонували?

– У партію не кликали, доносити на інших теж не пропонували. Знали мій незалежний характер. Мого брата Вадима виключили із Саратовського університету через неблагонадійність. Вадим народився у другому шлюбі батька, і не знаю в подробицях, як його виховували. Та мені здається, що Вадим перейняв антирадянські погляди від батька. Вважається, що фронтовики – сталіністи. Але батько, маючи кілька орденів за участь у війні, ненавидів Сталіна та вважав його таким же злочинцем, як і Гітлера. Продовжив навчання Вадим у Тартуському університеті в Естонії, там атмосфера вільніша була. Нині Вадим Суренович Парсамов живе в Росії, він – доктор історичних наук, професор, спеціаліст з декабризму.

– З розпадом СРСР щось змінилося у вивченні історії середніх віків?

– Праці Марка Блока переклали на російську й українську мови, таким чином вони стали в нас доступними. Уже не вимагають від науковців, щоб у їхніх роботах було «більше Маркса». Нині над цим можна посміятися, а тоді це було неприємно. Теперішня українська медієвістика – під впливом французької, тобто школи «Анналів» та її послідовника Жака Ле Гоффа. Французька медієвістика найбільш комплексно поглянула на середньовіччя, її не перевершила жодна інша. Німецька медієвістика в Україні не дуже відома, її не перекладали на українську та російську.

Перебратися в Україну Сергія Парсамова спонукало сумнозвісне квартирне питання.

– Тоді тому, хто захистився, давали житло, та я зайвий раз не кланявся, і мене обійшли. Наприкінці 1970-х дізнався, що в Кіровоградському педінституті відкрили історичний факультет, що потрібні викладачі, і їх забезпечуватимуть житлом. 1980 року із сім’єю перебрався сюди. Згодом приїхало подружжя Загідуліних – Марс Ібрагімович і Галина Миколаївна. Потім Загідуліни та ще кілька вихідців з Росії поїхали назад, а я залишився. Викладав історію середніх віків до грудня минулого року. Але як науковець від медієвістики тут відійшов, зайнявся народними віруваннями. Наприклад, у російському фольклорі є такий жанр – «быличка», який означає розповідь про зустріч з нечистою силою (деякі наші фольклористи називають це словом «билиця», інші вважають це неправильним, стверджуючи, що в українському фольклорі такого жанру не існує. – Ред.). В СРСР на народну творчість, в якій фігурувала нечиста сила – домовики, лісовики («лешие» російською), русалки, – дивилися косо. І все ж я зайнявся цим. У бібліотеках Києва, Одеси, Москви збирав інформацію про народні вірування. Джерела – дореволюційні видання: «Киевская старина», «Живая старина», «Этнографическое обозрение», праці Івана Манжури, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського. Досліджуючи водну міфологію слов’ян, користувався матеріалами, які зібрав чудовий етнограф Володимир Гнатюк, – про душі утоплеників у сплавних річках Західної України. Займався й віруваннями східнофінських народів – удмуртів, мордви. Люди вірили в надприродні сили. Існувала система оберегів – перехреститися, обвести себе колом, за яке не може переступити русалка.

– А як щодо берегині? Нині це слово для багатьох означає уособлення материнства, ним названо 99 відсотків сільських жіночих вокальних ансамблів. Проте частина фольклористів пов’язує берегинь з річковими духами, вважає, що це – русалки. Дехто стверджує, що берегиня – це кабінетний міф двадцятого століття, який не має ніякого стосунку до народних вірувань.

– Працюючи над докторською дисертацією, я дійшов висновку, що берегиня – рання назва русалки. Захист був напередодні 8 Березня 1996 року, і опонентка – відомий етнограф Валентина Бондаренко – сказала: з мого виступу випливає, що президент, назвавши в своєму поздоровленні українських жінок берегинями, образив їх, бо берегиня – це відьма. Та все обернулося на жарт…

Розповів Сергій Парсамов і про захоплення історією промисловості. Показав деякі свої книжки – «Місцева промисловість у 50-і – 80-і роки», «Суднобудівна галузь в 50-і – 80-і роки», «Вітчизняна телевізійна промисловість».

– Ця пристрасть – зі шкільних років. Захоплювався географією. Мама купила карту світу, яка справляла на мене магічне враження. Коли розглядав країни на карті, цікаво було: що там виробляють? Хлопчаками ми любили гратися на будовах, мене там цікавили шильди – таблички на обладнанні, де вказувалися технічні характеристики та місце виготовлення.

За словами Сергія Суреновича, його як дослідника промисловості більше всього зацікавив військово-промисловий комплекс.

– Хоча Кіровограду за кількістю закритих підприємств далеко до Черкас і Віннниці – ті були нашпиговані «поштовими скриньками». Можу порівняти радянський ВПК і зарубіжний, капіталістичний. Продуктивність праці у нас – набагато нижча. На танковому заводі в Америці – десять тисяч працівників, у нас – п’ятдесят тисяч. Радянські конструктори ще й перебільшували секретність виробництва, бо насправді наші технології не становили інтере­су для закордону, оригінальних конструкцій у нас було мало – або копіювали їх без згоди іноземних розробників, або купували в них же за великі гроші. На підприємствах ВПК випускали й продукцію для населення. Зокрема, телевізори. Їхня якість була не завжди задовільною, хоча продавалися за великі гроші – дотацій на це держава не давала. Інше цікаве явище – місцева промисловість. У нас вона була представлена заводами «Більшовик», «Червоний Жовтень», «Металіст», іншими невеликими підприємствами, які випускали ширвжиток. Наприклад, «Більшовик» спеціалізувався на м’ясорубках, «Металіст» – на цвяхах.

– Де черпаєте інформацію?

– З відкритих джерел. Наукова бібліотека імені Чижевського, архів. Я чи не щодня в бібліотеці імені Чижевського. У радянський період вона отримувала багато гарної технічної літератури.

– Задоволення отримуєте від досліджень?

– Так. Процес пізнання дає задоволення. У моєму віці корисно засвоювати нові знання. Й мистецтвом цікавлюся. Маю альбоми репродукцій картин відомих художників. Такої продукції вже не випускають, а мені цікаво погортати.

– Фізкультурою займаєтеся?

– Раніше бігав на довгі дистанції. У сорок років цим захопився. Якось біг від Знам’янки до Кіровограда, сорок кілометрів. Неймовірно важко. Більше бігунського досвіду мав Курбатов, директор «Зорянки». Найкраще бігав Колініченко з «Червоної зірки». Пробігав марафон – 42 кілометри 195 метрів – за дві години сорок хвилин. Пробував бігати й Віктор Орел, директор школи, нині покійний. Він багато курив.

– А ви хоч раз затягувалися?

– Смалив 16 років, з 1971-го по 1997-й. Міцні цигарки курив – «Приму», кубинські. Кинув різко, почав бігати. Через пів року зірвався – саме дивився по телевізору біатлон в Калгарі. Одну цигарку викурив, після того тримаюся.