Авторитетне слово волонтера

Вадима Нікітіна добре знають і на фронті, і в тилу. Починаючи з 2014 року, він невтомно допомагає нашим військовим та їхнім родинам. Його авторитет є беззаперечним. І сьогодні, коли війною охоплена вся країна, хочеться його послухати й дослухатися до нього. До Вадима Леонтійовича було просте запитання: що відчуває та про що думає досвідчений волонтер?

– Все, що відбувається, було передбачуваним. Нічого несподіваного для мене немає. На жаль, сьогодні ми маємо ті ж проблеми, які були в 2014 році. Протягом восьми років підтримуєш армію, допомагаєш вирішити певні питання, а вони масово виникають знову.

Так, за цей час хлопці отримали воєнний досвід, це стовідсотково. А від держави не отримали те, що мали отримати. Чому знову родичі шукають розгрузку та бронежилет для свого бійця? Хіба за вісім років не можна було їх закупити чи пошити? Де наша оборонка? Де наші склади? На що працювали? На дороги? Та по цих дорогах прийшли танки. Вже навіть на Возсіятське! А я казав, що на ці дороги в деяких місцях елементарно сяде літак з десантом.

Звикли, починаючи з радянських часів, робити красиву картинку, починати не з болючих моментів, а демонструвати колосальні досягнення. Треба було думати, хто по цих дорогах поїде. Особливо в південно-східному напрямку. Після війни знову підуть гроші на ці дороги.

Певною мірою нам пощастило, що збройними силами командує Залужний. Якби був Хомчак, усі ті штабні, не знаю, що було б. Так, ми навчилися воювати з окопів, стояти на одній лінії оборони. Ми маємо досвід захисту, але не маємо досвіду наступу.

Якби були склади, працювала воєнна логістика, було повне забезпечення потреб, ми мали б шикарну армію. А так проблеми – одна за іншою. Що можна змінити? Зараз переміщення по країні волонтерів вкрай важке. Свою роль грають блокпости. Раніше до Знам’янки я доїжджав за тридцять хвилин, тепер – півтори години в один бік. Взагалі влада приватизувала волонтерство. Так не має бути! Волонтером може бути будь-яка людина, яка хоче допомогти, знає, як робити.

Зробили штаби гуманітарної допомоги. Це називається бюрократією. Ви їх наповнюєте, і все це лежить. У той час, коли людям потрібні ті самі «броніки», каски. Більша частина гуманітарки осідає на складах Західної Україні або на складах міністерств. Я не можу сюди привезти гуманітарку, яку мені передали французи. А військові підрозділи мають власні рахунки. Туди треба спрямовувати кошти, хлопці самі куплять необхідне. Зв’язок має бути не з міністерством, а напряму з підрозділами. Є проблема – приїхали та вирішили. І не через всю Україну везти необхідне з Заходу. З Кропивницького географічно зручно везти в усіх напрямках. Головна проблема – ми не змінили радянську систему управління. Шкода. Може, час змінити?