«Я зрозумів: ви – переселенці»…

…А ми не переселенці. Напередодні Великодня ми з Кропивницького приїхали в Івангород, що на Олександрівщині. Було де переночувати, а вранці, годині о восьмій, поїхали до місцевого храму.

Перед цим вночі двічі була сирена. Невже не посвятимо наші дві пасочки, яйця, воду? Приїхали до храму, постукали в зачинені двері. Раптом звідкись жіночий голос: «Ви до нас? Заходьте! Батюшка відкриває храм». Виходить і каже: «Я знаю, хто ви, – переселенці! Заходьте – відкрию!»

Розповіли, що свої, живемо недалеко, вирішили тут освятити великодній «скарб». Отримали від отця Миколая щедрої святої водиці на себе та на кошик, а потім поговорили.

Колись в Іваногороді був храм, як і в кожному селі України. Згодом – час впливав – він щез. Громада захотіла ходити на свята до свого храму, а не їздити в навколишні села. Звернулися куди треба. Виділили кімнату біля сільради, прислали настоятеля. А потім кімнатки стало замало.

Першим настоятелем був отець Валентин. На будівництві храму працювали монахи. «З божим провидінням нас сюди покликав владика», – розповів отець Миколай. А ще згадав: будівництво почалося до його приходу в Іваногород. Він, починаючи з 2015 року, їздив на схід України, де відбувалися бої, і був капеланом. Там познайомився зі своїми колегами.

Це були справжні священники, які служили Богові. Серед них – отець Андрій з Тернопільської єпархії. Покликав Миколая до себе на батьківщину. Пішли по людях, по дворах, просили грошей. Було таке, згадує отець Миколай, дає жінка 20 гривень і питає потім, на що. На будівництво церкви! Дає ще 50.

«Ми всі імена записували, записки готували, щоб за них молитися, Богові дякували, там же молебень служили – дякували Богові за цих щирих людей», – згадує настоятель. Потім вони поїхали на Івано-Франківщину – і там люди допомогли коштами. Тепер моляться за них, за те, що мають чудову церкву.

Допомагали люди зі сходу України, які тепер, коли Росія почала бомбити їхні міста, знайшли прихисток в Івангороді. Це тепер їхня домівка. І це єдина в районі церква Київського Патріархату, помісна.

«Ми маємо чудовий храм, – каже отець Миколай, – Він теплий, затишний. Усі, хто сюди заходить, відчувають душевний спокій, благодать. Ми молимося. Чудовий храм. Своє новозбудоване приміщення, свій дворик, свічний ларьок. Служби – як має бути. Приходьте – моліться. Бог чує»…