Євген Черненко дитинство провів у Кіровограді, тут закінчив школу, звідси поїхав вступати в київський університет. На жаль, з тієї пори не бував у місті. А його батько Микола Черненко був головним редактором «України-Центр» (1994-1996), мати Надія – заступником головного редактора. До війни Євген жив у Бучі… Звісно, ми його розпитали.
– 24 лютого увечері ми вже виїхали з Бучі, орків в місті ще не було. За родом занять я розумів, що мені доброго чекати нема чого, залишатися неможливо. Я журналіст, також раніше працював у прес-службі Кабінету Міністрів, держслужбовцем у районних адміністраціях. До того ж маю дома зброю. Тому вже наступного дня ми були в Житомирській області, де я одразу вступив до територіальної оборони, де й зараз служу.
Коли нарешті після звільнення повернувся в Бучу, то побачив, що по моєму будинку був невеликий приліт, по даху, ми вже на сьогодні все залатали. У моїй хаті жили орки. По всьому будинку, на обох поверхах, були облаштовані точки для стрільби та спостереження, 15 я нарахував. Ворота були вибиті танком. Перед будинком дерева спиляні для обзору й для розміщення великої техніки, можливо радіолокаційної станції. Сусіди, що лишалися, казали, що виглядало, нібито це розвідка.
На диво, на місці лишилася консервація та інші харчі. Навіть слідів, що харчувалися чи горілку пили, не було, десь у них це було в іншому місці. Але, звісно, покрадено усе цінне, хоча стаціонарні комп’ютери й що не можна забрати, просто розбили вщент. Навіть годинник на стіні розтрощили!
Примітно, що порвали усі документи до останнього клаптика, які знайшли у хаті, ледь не до інструкцій, як користатися якоюсь технікою побутовою. Явно вивчали кожен документ прискіпливо. Що не змогли розірвати, бо було заламіновано, намагалися спалити. Також вивчали всі до єдиної фотографії, які були. І це не тільки в мене, сусіди та знайомі розповідають, що в них те саме.
До речі, у сусіда знайшли медаль 2014 року «За честь та відвагу. Маріуполь», хату підірвали вщент, думали, що він учасник АТО, хоча це не так, медаль дозволено купувати у виробника колекціонерам, це не державна нагорода.
Набагато все страшніше виглядало в Ірпені, куди ми прибули 5 квітня одразу після візиту Зеленського. Це був жах! У місті – жодної живої людини, вивезли тих, хто вижив. Тільки собаки вулицями бігають…
І там такі жахливі історії були… І героїчні. Один мій знайомий лікар у підвалі приймав пологи у дівчини, один! Так він їй робив переливання власної крові, самотужки… Так що моя історія ще доволі спокійна у порівнянні з долями інших…
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...