Далеко від війни

Дисципліна, бовдури, необхідна. Якби не було дисципліни, ви, як мавпи, по деревах лазили б.

«Пригоди бравого солдата Швейка». Ярослав Гашек

«Війна-х…ня! Війна-х … ня! » – долинало з вечірньої вулиці через зачинене вікно. Дзвінкий і наполегливий голос п’ятирічного пацана вже півгодини не давав приводу засумніватися: дитина гадки не має, про що репетує. Але ж від когось він почув це гасло?

Нещодавно ми коротко подискутували з другом. Він стверджував, що де-факто вся Україна воює, я доводив, що ні: воюють ЗСУ, ТРО, спецслужби та більшість волонтерів. Інші мають до війни дуже опосередкований стосунок, і до того ж дуже різний.

Почну з прикладу, який «дістав» сотні та тисячі киян. Відомий журналіст «Української правди» Михайло Ткач (програма «Схеми») розпочав «війну» із «шумахерами», які мало не щоночі влаштовують перегони на проспектах столиці. Рев потужних машин, які мчать зі швидкістю понад 200 км/год, лякає жителів навколишніх будинків і мирних автолюбителів, котрі рухаються попутно.

Усі звернення до поліції та мера Кличка результату не дають. Більше того, дрифтери не злякалися журналістського наїзду, не принишкли, а нахабно погрожують Ткачеві.

Мажорам на дорогих тачках явно не вистачає адреналіну. Здавалося б, простіше простого: повістку в зуби – і на передову! Там вистачить і адреналіну, і пригод. Але із цим ніяк – нічні перегони тривають. Та й не тільки перегони, днями кілька дуроломів влаштували на Борщагівці гучний феєрверк…

Є любителі «погарчати» і в нашому тихому Кропивницькому, теж, мабуть, хлопцям не вистачає гострих відчуттів. Але в нас народ ледачіший, віддає перевагу регулярним посиденькам у переповнених кафе на Театральній-Дворцовій. Хлопчики в підстрелених штанях, дівчатка з надутими губками смакують «Просекко» за 1000 – 1500 грн, хвацько оплачуючи за вечір чек розміром із суму, зібрану волонтерами за акцію «На квадрокоптер» або «На планшет для арти».

Помилково вважати, що цей щовечірній «бенкет під час чуми» гуде лише у Львові, Києві чи Кропивницькому. Те ж саме в гротескних тонах описували і Ярослав Гашек, і Еріх Марія Ремарк. І під час Першої світової, і під час Другої. Люди та їхнє ставлення до війни не змінилися. Але, погодьтеся, якось це все неправильно!

Мені не до душі будь-який пафос, з дитинства ненавиджу шкільне моралізаторство, але! Ну хтось же має сказати цьому веселому натовпу, що саме зараз гинуть бійці та мирні люди в Ізюмі й Лимані, летять рашистські ракети та снаряди на Харків, Дніпро, Кривий Ріг і Миколаїв.

Я не кажу, що все це «кав’ярне» військо має по команді встати й вийти, а величезні черги до столичних «МакДональдсів» – тихо розсмоктатися. Є приводи, скасовувати які не потрібно. Ні, я хочу іншого. Нехай кожен із цієї золотої молоді просто запитає себе: а чи доречно це в такий момент? Може, варто почекати, поки інші хлопці й дівчата захистять країну в цій страшній війні? Чи самому щось зробити для Перемоги?

Мені вже доводилося писати про необхідність переходу країни на воєнні рейки. Але тоді йшлося про економіку. Тепер йдеться про людей і дисципліну воєнного часу. Можна скільки завгодно сміятися з потворних моментів мобілізації в Росії. Але мільйон навіть не навчених, але п’яних і озвірілих мужиків – це серйозно. Хто стримає це військо орків? Знову сільські п’ятдесятирічні дядьки й роботяги з міських заводів?

Людські ресурси країни – не безмежні, а втрати – величезні. Кордони закриті для військовозобов’язаних, рано чи пізно доведеться взяти до рук зброю. Для мене немає дилеми: терміново потрібна дисципліна тилу! Завтрашні захисники Батьківщини повинні пройти через тижневі курси, пожити в казармі, навчитися бути бойовою одиницею, одним із команди, освоїти перев’язки, поспілкуватися з досвідченими бійцями, побачити на власні очі ампутантів і поговорити з ними, зрозуміти смак війни…

На сьогоднішній день єдиний фактор, що дисциплінує тил, в якому ми з вами живемо, – це виття сирен повітряної тривоги. Втім, говорити про їх ефективність взагалі не доводиться, на звук сирени реагують лише приїжджі.