«Наші солдати виконують вироки Бога»

Коли Росія розгорнула широкомасштабну агресію проти України, релігійні громади Кропивницького кинулися допомагати переселенцям. У тому числі – церква «Жива надія», де пастором – Микола Литвин (він – ще й єпископ над 20 громадами у центрі країни). Про волонтерство одновірців, про ставлення церкви до військового обов’язку, а також про дивовижний феномен – молитви ангельськими мовами пан Микола розповів «Україні-Центр».

– Не тільки проповідуємо про Бога. Церква має ще й мандат соціального служіння. На другий день повномасштабної агресії до нас масово почали прибувати біженці. З Києва, з Маріуполя, зі Снігурівки, з інших міст і сіл сходу і півдня. Спершу – одновірці. Потім – інші. Дізнавалися про нас одне від одного. Протягом березня й квітня їхали. Молоді, старі, з малими дітьми. Їхніми машинами, часто пошкодженими, було заставлено подвір’я церкви й вулиця поряд. За один раз зупинялося до шістдесяти людей. Якось приїхав християнський дитбудинок – двадцять дітей і вихователі. Ми годували біженців у своїй їдальні (перша, друга, третя страви), допомагали лагодити їхні машини, одяг давали. Харчі й одяг зносили віряни. Важливо було підтримати біженців і морально. Вислухати їх. Вони розказували про жахи: обстріли, ракети, танки… Наші віряни із сил вибивалися, допомагаючи бідолашним. Переночувавши в нас, біженці їхали на захід. Дехто в Польщі, у США опинився. Не тільки наша церква кинулася допомагати біженцям. Інші конфесії – теж. Співпрацюємо. До речі, очолюю Духовну раду християнських церков області.

На запитання, чи не виникало в самого думки перебратися на захід України, Микола Литвин відповідає:

– Ні. Не кину ж людей! Але якби сюди заходили російські війська, довелося б переїхати. Наша церква має трагічний досвід 2014 року. Наших вірян на Донеччині і вбивали, і катували. Національного єпископа теж ув’язнювали в Слов’янську. Росіяни, коли загарбують місто чи село, насамперед розбираються з місцевими патріотами, з активістами. Пастори – теж активісти. Росіяни ненавидять нас, протестантів. Вважають запроданцями Америки.

Про позицію церкви щодо військового обов’язку:

– Коли на твою країну напали, треба захищатися. І чимало наших вірян пішло воювати. Ми купували їм амуніцію. Тепер їх держава добре забезпечує. Склали список вірян та їхніх родичів, які воюють, близько 300 людей. Молимося за них. Машини купуємо для ЗСУ. Три автівки передали з 2014 року. Наші віряни боронять країну й зі зброєю в руках. Цим не порушують заповіді «не убий». А той, хто напав, отримав собі смертний вирок від Бога. Наші солдати виконують вироки Бога.

Основні риси вчення, якого дотримується церква, Микола Литвин формулює так:

– Бог створив світ, людину, дав їй вибір. Людина виявила непослух, впала в гріх. Але Бог любить людину й хоче повернути її до себе. Тому Ісус прийшов у цей світ і помер на хресті. Людина не в змозі сама себе врятувати добрими вчинками. Це зробив за нас Ісус. Той, хто вірить в Ісуса і служить Богові, виконує його заповіді, – спасенний. Ми – церква Ісуса Христа. Віримо в дари Святого Духа. У зцілення людей молитвою. На моїх очах люди, які помирали, зцілювалися.

А ось як пастор пояснює використання на служіннях сучасної музики:

– Дійсно, у нас і електрогітари, і барабани. Кожному поколінню близька своя музика. І проповідь має бути на зрозумілій мові. Переходимо з російської на українську.

Про історію церкви:

– У Кіровограді наша церква – з 1960-х років. Ми – п’ятдесятники. А «Жива надія» – назва конкретної церкви, де я – пастором. У СРСР п’ятдесятники зазнавали утисків. Влада змушувала пасторів давати інформацію про вірян. Хто не погоджувався, того арештовували. А виник п’ятдесятницький рух на початку XX століття в США. Назва походить від П’ятдесятниці, або Трійці. Це подія, коли Святий Дух зійшов на апостолів.

Знає пастор і про таке явище, як хизування людей своєю релігійністю.

– Але ми в церкві вчимо бути якомога простішими. Не виявляти зверхності до людей зі світу. Різниця в тому, що одному Господь постукав у серце, а іншому – ні. Віра – то не моя особиста заслуга, а благодать Божа. А духовна гордість – страшний гріх.

Далі – про молитви незрозумілою мовою, це – феномен, поширений серед п’ятдесятників.

– Це – глосолалія. Дехто називає її п’ятдесятницькою фішкою. Мовляв, придумали на початку XX століття перші п’ятдесятники. Насправді це почалося в Єрусалимі, коли Святий Дух зійшов на апостолів і вони заговорили різними мовами. Це дари Божі – апостоли отримали змогу проповідувати серед іноземців. Глосолалія – це говоріння не обов’язково мовою іншого народу. Апостол Павло пише: «Я говорю мовами людськими і ангельськими». Коли молишся, можеш перейти на мову, якої не зрозуміє ніхто з людей. У такому випадку твій дух говорить з Духом Божим. Розумом цього не осягнути. І якщо людина молитиметься таким чином серед людей, які не мають про це уявлення, вона їм здасться дивною. Тому вдаватися до цього інструменту слід з розумом. Ви ж не співатимете пісень під час поїздки в тролейбусі?

І – останнє запитання до пастора: а якщо з використанням глосолалії попросити у Господа перемоги над агресором?

– Молимо щодня про це. З п’ятої вечора до сьомої. Дещо про бойові дії знаємо з новин. Наприклад, що наші готуються визволити Херсон. Просимо Бога, щоб допоміг їм. А багато чого не знаємо. Тому й молимося іншими мовами, а Бог вирішить, як краще буде для наших. Це збоку виглядає ірраціонально, але це діє.