Про те, як трансформувалася робота гуманітарної галузі міської ради Кропивницького після початку повномасштабної війни, розв’язаної рф проти України, про нові виклики сьогодення ми розмовляли із заступником мера Сергієм Колодяжним.
– Сферу відповідальності за мій напрямок роботи потрібно розділити на декілька складових, – розповідає віце-мер. – По-перше, це освіта та медицина, по-друге, соціальна політика, і третє – то є молодь і спорт, культура і захист дітей. Це одні із базових сфер, які працюють у нашому місті. Якщо взяти освіту, то без неї розвитку не буде. Розпочнеться регрес громадянського суспільства. Медицина – це також невід’ємна частина нашого життя. Ми не ходимо до бабок чи у церкву під час хвороби, ми йдемо до лікарів. Соціальний напрям також являє собою чимале зобов’язання. Для цього створений новий департамент, до якого увійшли всі управління, що відповідають за соціальну політику. Мова йде про пенсіонерів, незахищених громадян, ветеранів, чорнобильців. Роботу управління із захисту дітей теж розцінюємо як стратегічну. Суспільство недосконале, прояви безвідповідальності батьків по відношенню до своїх чад таки існують. Майже кожного тижня нашим співробітникам доводиться розбиратися із проблемами поводження із дітьми тих батьків, яких після розгляду не хочеться й батьками називати. І доводиться відбирати дітей у таких батьків. У пологових будинках залишають новонароджених. І з цим явищем працівникам управління потрібно розбиратися. Не йдеться про те, що потрібно їх здавати у дитбудинки. Існують нові форми залучення покинутих дітей в соціум. Ті ж прийомні сім’ї. Далі – молодіжна політика і спорт. І тут ми стикаємось із тим, що вони невід’ємні від нашого життя. Про культуру можна сказати, що вона така ж складова, як і освіта. Вони йдуть разом і допомагають суспільству розвиватися, набувати знань і бачити, відчувати щось життєво цінне.
– З початку війни змінилося все. Що поіншало в роботі гуманітарної сфери міськради?
– Кардинально – усе. З перших днів стало зрозуміло, що так, як в мирний час, працювати вже не буде можливо. Потрібен був деякий час, щоб зрозуміти, як переінакшити роботу управлінь, та й усієї сфери в цілому. Але ми швидко прийшли до консенсусу й налагодили роботу. Освітня галузь швидко змогла налаштуватись на інший вид діяльності, ми допомогли налагодити навчальний процес. Та згодом усі колективи, без виключення (і середніх навчальних закладів, і вишів, і дитячих садків), сприяли тому, щоб прийшла перша допомога потоку вимушено переселених осіб. Ми допомагали розселити за ніч іноді й по двісті п’ятдесят переселенців. І не просто розселити – потрібно було їх нагодувати, дати одяг, навіть щось придумати із теплою водою. Тоді ще не було гуманітарки, і треба було самим все відшукувати, фасувати, вантажити й розвантажувати потрібні для переселенців речі, організовувати спальні місця. У цьому допомога від колективів освітньої галузі є дуже цінною. Ті, перші місяці були досить важкими, але ми справилися. Основна частина ВПО, а це приблизно десять тисяч осіб, пройшла через наше місто за перші півроку. Ми перші в Україні створили свій штаб, з чіткою логістикою, з розумінням того, що потрібно робити для поліпшення умов для переміщених громадян. Для цього об’єднали всі учбові заклади міста, домовилися з усіма вокзалами, придбали необхідні засоби й на це не витратили жодної копійки із місцевого бюджету. Був і обласний штаб, але в них були більш загальні задачі, а нам доводилося працювати з конкретними людьми, які приїхали й не знали, куди подітися. Працювали, як кажуть, «на землі», віднайшли свій механізм, і за це велике спасибі всім освітянам, які брали в цій роботі безпосередню участь. В усіх закладах збирали речі, готували їжу для переселенців і військових. До речі, за весь той важкий період я не зустрічав жодної людини, яка б сказала, що не хоче або не може прийти на допомогу, вийти на роботу. Хоча доводилося працювати із самого ранку й до пізнього вечора.
У такому надзвичайному режимі працювали й усі працівники міськради. Коли в дитинстві ми дивилися воєнні фільми, то не було зрозуміло, що роблять люди у виконкомах під час війни. Вони засідали, проводили наради, хоча мали б бути на фронті. Тільки зараз стає зрозумілим, що без роботи міської влади все могло б розвалитися й перетворитися на хаос. Цього неможливо було допустити. Окрема подяка працівникам стадіону «Зірка». У найтривожніші дні, тижні, місяці вони приходили на допомогу й приймали наших громадян. Надавали тимчасовий прихисток, годували.
У надзвичайних умовах працювали й медики. Світло зникало у місті, а в медзакладах ми зробили все можливе, щоб такого не було. Потрібно робити операції, і не тільки планові, а й більшістю позапланові. Кожного тижня до міста привозили поранених, і вони не могли чекати. І тут потрібно було відшукувати альтернативні шляхи для того, щоб у лікарнях, операційних світло було постійно.
Не всі дитсадки були закриті, ми не могли цього допустити. Для того, щоб зранку нагодувати дітей, кухарі вночі, коли було світло, готували їжу. Для цього був підготовлений транспорт, який розвозив їх на роботу й назад додому. Адже в комендантську годину цього самостійно зробити було неможливо.
Так, уже таких проблем немає, але ми маємо бути готові до всіх можливих і неможливих запитів. Зараз же навчальні та дошкільні заклади працюють у нормальному режимі, але далеко не всі учні можуть навчатися очно. Для цього є аргументовані причини. Не всі школи та дитсадки мають стаціонарні укриття. Вони в принципі не були передбачені в проєктах. У радянський час, коли вони розроблялися, не могли собі представити подібної війни. Тому майже половина школярів допоки навчається дистанційно. Діти хочуть до школи, вони скучили за своїми однокласниками, за спілкуванням. Вони втомилися від комп’ютерного навчання. Деякі батьки розповідали, що раніше дітей неможливо було добудитися зранку, а тепер вони вже звечора збирають свої рюкзаки, аби зранку піти до школи. Ось такі неочікувані зміни відбулися у суспільстві. Багато чого і в людях відкрилося по-новому…
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...