«Сороконіжка»: релокований бізнес

З початком повномасштабного вторгнення росії мільйони українців були вимушені залишити домівки. Їхали зі сходу, рятуючи свої родини від війни. На новому місці набували статусу внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і починали життя в нових умовах за новими правилами.

Багато хто залишив свій бізнес на окупованій території. Декому вдалося зберегти власну справу або розпочати її з нуля. Таким ВПО різні структури пропонують безкоштовні консультації для покращення ведення бізнесу. Більше того, іноді підприємцям, які постраждали від війни та були змушені релокуватися, надають гранти на розвиток власної справи. Але отримати його не так просто.

Родина Бондаренків, виїжджаючи з Лисичанська, рятувала двох синів, двох котів і власний бізнес, за рахунок якого вони жили. Ольга Бондаренко – фізична особа – підприємець (ФОП). Сім’я приїхала до Кропивницького 8 березня минулого року.

– Обговорили в родинному колі, що будемо робити, і вирішили залишити Лисичанськ. Зібрали, що змогли, що помістилося в авто, і приїхали сюди – у місто, де живуть родичі. Чоловік зробив ще кілька ходок – перевозив товар, який ми там реалізовували.

– Яким був ваш бізнес?

– ФОП я зареєструвала у 2021 році. Але починаючи з 2016-го ми продавали дитяче взуття. Мали свій магазин, який називався «Сороконіжка». Звідти й зі складу ми перевезли сюди товар.

З роботою у Кропивницькому складно всім, і внутрішньо переміщені особи не виключення. Деякі мої знайомі з числа ВПО переїхали до Києва, бо не змогли тут працевлаштуватися. Я ж поновила бізнес. Спочатку, кілька місяців, торгувала взуттям на ринку. А потім орендувала стаціонарне приміщення у торговельному комплексі біля Критого ринку. Й назву свою зберегли – «Сороконіжка».

– Чи потрібна була перереєстрація документів ФОП?

– Я нічого не змінювала. Зафіксувала у виконкомі адресу, за якою веду підприємницьку діяльність, і все. Жодних проблем не було. Якщо виникали якісь питання – співробітники виконкому йшли назустріч, усе оперативно вирішували, допомагали.

Намагалася отримати грант, мені був потрібний лист з виконкому про те, що дитяче взуття є товаром першої необхідності. Дуже швидко такий лист підготували, але грант я, на жаль, не отримала. Продовжую працювати без нього.

– Дивно, що грант не дали, адже дитяче взуття і справді це перша необхідність. Тим паче в асортименті «Сороконіжки» – дитяче, підліткове й ортопедичне взуття.

– Так, ми можемо задовольнити будь-які потреби у взутті дітей приблизно з дев’ятимісячного віку – у залежності від розміру ніжки. Є ортопедичне взуття українських виробників. Колись його виготовляли у Броварах, і ми його закуповували. А з початком війни я не змогла з ними зв’язатися. Постачальники турецького ортопедичного взуття залишилися, ми співпрацюємо. В основному постачальники з Одеси, Львова залишилися, зв’язки ми не втратили.

– Чи пропонують вам якусь допомогу?

– Щодо підприємницької діяльності – ні. Та я ж не новачок, справляюся. У чатах, різноманітних групах, що об’єднали переселенців, іноді пропонують освоїти професію перукаря або барист. Хто не має роботи – погоджуються перевчитися. Але ж я маю свою справу.

З житлом проблематично. Добре, що в нас тут родичі, прийняли, але це створює незручності і для них, і для нас. Старший син навчається в університеті в Харкові, поки дистанційно, молодший в місцевій школі, також бувають заняття онлайн. І це у хлопців може співпадати у часі.

Знайомі, що звідси переїхали до Києва, кажуть, що в столиці винайняти жило дешевше, ніж у Кропивницькому. А деякі, хто з Донбасу сюди приїхали, на Донбас і повернулися через квартирне питання.

Минулої весни я звернулася у «Прозорий офіс» і стала на облік в спеціальну чергу на отримання житла. Не знаю, коли ця черга дійде, але маємо надію. Нашу квартиру нам ніхто не поверне й не компенсує її втрату.

– А що чути з окупованого Лисичанська?

– Мало що. Інформація з месенджерів проукраїнських груп і колаборантів – жителів Лисичанська – відрізняється. Одне відео трактується по-різному. Поговорити по телефону ні з ким не вдається – там немає українського мобільного оператора. Й інтернету немає. Іноді хтось виїжджає за місто, кілометрів за 60-80, і там може «спіймати» інтернет.

Розповідають, що в місті багато людей у військовій формі, і складається враження, що там багатолюдно. Усі машини з російськими номерами. З деяких відео видно, що наш будинок – дев’ятиповерховий на два під’їзди – ще живий. Хоча по ньому було кілька прильотів. Місцевим сказали, що будинок будуть зносити, начебто серйозно ушкоджений фундамент. Але поки що там залишились пенсіонери, і деякі військові зайняли звільнені квартири. Показували нам відео з вибитими дверима нашої квартири. Не знаю, що там зараз, бо з лютого ні з ким немає зв’язку.

– Не буду питати про найголовніше бажання – воно зрозуміле й спільне у всіх українців. А щодо бізнесу: він все-таки допомагає відволіктися?

– Безумовно. Тим більше наш товар орієнтований на дітей, а вони різні, щирі. Маленькі, а вже демонструють свій смак, свої вподобання. З ними цікаво спілкуватися. Можна замовити взуття за розміром, я маю сторінку в Інстаграм. Але краще приходьте до «Сороконіжки». Поговоримо, підтримаємо одне одного, обміняємося враженнями, а то ще й порадами. Це сьогодні важливо для всіх.

Розмову записано у рамках проєкту «Нові жіночі обличчя у громаді», що втілюється ГО «Прес-клуб реформ» за кошти ENUT, Естонія, Таллінн.