У перші дні повномасштабного вторгнення звернувся до військкомату. 9 березня 2022 року отримав повістку. Каже, не міг не піти, бо є кадровим військовим і його навички можуть згодитися на фронті. Пішов. Згодилися.
Олег Дем’яненко в минулому відомий депутат Кропивницької міської ради. Був заступником міського голови. Мав стабільний бізнес. І чотирьох дітей, навіть онуків. Позаду – Калінінське суворовське та Ленінградське загальновійськове училища, закінчив старшим лейтенантом. На фронті став командиром роти. Отримав капітана, потім, достроково, майора. Командир механізованого батальйона. Подробиці – у нашій розмові, бо зв’язалися, поговорили.
– Олеже, ти вчився в ще радянській армії. Прийшлося перенавчатися? Чи свої навички привніс?
– Я пішов воювати, бо зрозумів, що мобілізованим потрібна допомога. Мене навчали, а хлопці йдуть просто з дому. Ми тут зіткнулися з Другою світовою, 43-й рік. Спочатку ми – проти них, потім підключився весь світ, ми стали відчувати підтримку: озброєння поліпшилося, тактика змінилася. Ми ж воюємо проти Радянського Союзу, в них нічого не змінилося. Головне в них – масовість. Як Жуков говорив: «Жінки понароджують». Ми це бачимо: гонять «на м’ясо».
– Де ти зараз? Яку позицію з хлопцями утримуєш?
– Ми на Авдіївському напрямку. Я був в різних бригадах: Авдієвка, Пєски, Бахмут, тепер знову Авдієвка. Вже рік тут. Тримаємо.
Авдієвський напрямок – досить серйозний. Ворог не заспокоюється. Хлопці тримаються. Позавчора був президент Зеленський, я був серед запрошених. Він комбатів з нашого напрямку запросив. Сфоткалися.
– У вас є позивні. Який у тебе?
– Сказав хлопцям: «Придумайте мені позивний. Буде поганий – по вухах отримаєте!. Вони кажуть, що давно придумали. Який? «Директор!» Дружина, коли це почула, сказала, що я в родині давно директор. Так воно в житті й на фронті.
– Земляків зустрічаєш?
– Тут такий нюанс. Запитую хлопця, звідки він, а у відповідь: «З Кіровограда». Уточнюю – Світловодськ, Знам’янка, Новоархангелськ… А потім чую: Ужгород, Запоріжжя, Вінниця. Львів… А іноді відповідають: «Я з України». Я всім сказав: українці – всі земляки. Захищаємо Батьківщину.
І розмовляємо – українською, суржиком, російською. Розуміємо один одного. Мови зараз не торкайтеся. Потім все буде зрозуміло. Зараз – ні!
– Ви нормально забезпечені?
– Так. Голодних немає. Я харчуюся разом з хлопцями. М’ясо, овочі, фрукти… Вдягнені нормально. Це все – від ЗСУ. Взагалі забезпечення дуже задовільне. Ще й купити щось можна. І посилки з дому.
– Полонених доводиться брати?
– Звичайно. Тут стільки історій! Багато з них не знають, куди йдуть. Їм дали команду йти вперед, і вони йдуть. Якийсь «комуністичний» настрій – я в шоці. Сказали – йди і російський прапор там постав. Воно йде, ми його забираємо, воно плаче, прапор їхній забираємо… Такі вояки.
Там вихідці з таких регіонів! Багато з «ДНР». Запитав, ким працював, каже: слюсар в ЖЕК. Чого не сиділося? Мало зарплати. А ще такі були: псковські, вороніжські, з Мурманської, Челябінської, Абхазії… Лежать тут. Тільки штурмовики своїх двохсотих забирають, а інші лежать, тухнуть, собаки їх розривають.
– Ви ж там не останню роль зіграли…
– Не хвалюся, але передай тим, хто мене знає. Мій батальйон за час мого «комбатства» знищив близько 40 одиниць ворожої техніки. Там все було – і літаки, і гелікоптери…
– І нагороди?
– Було. Вже три державні. Президент же приїздив. Дякую. Служу народу України!
– Чим займешся, повернувшись з війни після Перемоги?
– Вже знаю і своїм хлопцям кажу. Повернувшись додому, будемо відбудовувати своє місто, щоб воно було на кшталт європейських. Ми ж знаємо, яку ціну за це віддали. Повернуся в політику. Знаєш, не хочу, щоб у моєму місті вирішували питання, пов’язані з майбутнім, «штатні» чиновники. Ми тут навчилися бачити людей.
– Нам тут страшно від того, що ви, не дай Бог, на все плюнете й покинете позиції. (Ну, маю такий острах…) Як там, на «нулі», з волею і рішучістю?
– Лєно, відповім, може, оригінально. До нас приїхали американці, знімали «кіно», мене попросили їх зустріти. Я, як міг, від цього відмежовувався, але полковник наполіг, сказав, що треба. Зустрів. Вони запитали, в чому наша сила духа. Я їм анекдот розказав: сидить солдат в окопі. Йде танк. Йому кажуть, щоб він його підбив. Відповідає, що немає гранат. Йому дають цеглу. Він на неї подивився і розломив на дві частини. Спитали, навіщо? Сказав, що два танки підіб’є.
Цей дух помнож на десять разів. Ми жодного сантиметру не здамо. За всіх своїх хлопців ручаюся.
Новий закон про мобілізацію: експерти розповіли про основні зміни, які чекають...