Бійці звуть її Мама Таня

– Зараз я відповім на повідомлення – і ми поговоримо, – каже Тетяна Сила. Повідомлення читає вголос: «Взяли у вас п’ять маскувальних сіток. Треба ще 25. На позавчора. Зможете?» – Авжеж, зможемо, – відповідає волонтерка й веде показувати своє «господарство».

В минулому це стоматполіклініка, перший поверх дев’ятиповерхівки. Кімнат багато, зайняті всі. Розділені на «зони»: консервація, свіжі овочі, горіхи; матраци, ковдри, подушки; всілякі дроти, неробочі мобільні телефони, ноутбуки; одяг, взуття; медикаменти; пластикові кришечки; бухти тканини, швейні машинки; кухня, де роблять вітамінні суміші; каркаси для плетіння сіток всюди. Волонтери – жінки й чоловіки – знають, що робити, кожен має свою зону відповідальності. Хоча час від часу звертаються до Тетяни, щоб узгодити якесь питання.

Про Силу Кіровоградщина знає давно, ще з 2014-го. Ми зацікавилися природою сили Сили. Тому запитали про дитинство.

– Я народилася в Калинівці, що неподалік обласного центру, – розповідає волонтерка. – Росла в багатодітній родині. Було шестеро дітей, але маленький хлопчик помер. Я з двійні, ще брат був. Мама зі старшими пережила голодовку, розповідала, як спасала дітей лушпайками від картоплі, жомом, висівками.

Переживши все це, мама залишалася щирою, жалісливою. Напече хліба і відправляє мене з ним до самотніх стареньких. На якесь свято наварить холодцю, і я несу тарілочки калинівським бабусям та дідусям. Так вона мене вчила: є чимось поділитися – ділися, навіть шматочком хліба. Такими всі в нашій родині були.

Після восьмого класу поїхала в місто, в училище. Вивчилася, вийшла заміж, народила сина. Пологи були важкими, дитинка народилася кіло шістсот. Ще й Боткіна занесли. Я три місяці не бачила сина. Словом, набідувалася.

Працювала на кондитерській фабриці. Бувало, по дві зміни, бо хотілося їжі купити, вдітися, а батьки не мали змоги допомогти. Згодом перейшла на радіозавод. Квартиру від заводу отримала. Мій брат, що з двійняшок, захворів на рак, я пів року була біля нього. Мала нервовий зрив, не змогла залишатися на заводі, звільнилася. А потім ми з чоловіком пішли на ринок, стали приватними підприємцями. Майже тридцять років цим займалися, заробили грошей, мали достаток. Мріяла, що піду на пенсію і буду відпочивати в своє задоволення, як європейські пенсіонери.

Коли помер брат, я дала слово, що не залишу його маленьких дітей і буду допомагати онкохворим. Інтернету тоді не було. Коли по телевізору були об’яви про збір коштів на лікування хворих, я перераховувала кошти.

В 2014 році я на ринку побачила хлопців у військовій формі, які купували сигарети. Звернулася до них, взяла номери телефонів. Вони були з різних міст, перебували тут, в одній з частин. Поїхали до них, повезли воду, чай, каву. Інші хлопчики дивляться й питають, чи можемо їм привезти. Стали ми з чоловіком регулярно до них їздити й возити все, що їм треба. Спочатку своєю машиною возили, потім взяли буса, в який більше вміщалося.

Я на ринку кинула клич, і дівчата почали ящиками зносити і каву, і чай, і шкарпетки, і пральний порошок, і миски. Коли ці хлопчики відправилися на Донецьк, в АТО, телефонували, казали, що мерзнуть. Ми з дівчатами ходили по «секондах», купували теплі речі, прали й надсилали хлопцям. Мій телефон хлопчики передавали з підрозділу в підрозділ, мені телефонували незнайомі бійці, і ми відправляли їм посилки.

Потім я дізналася, що в Кропивницькому є волонтер, який туди їздить. Це був Вадим Нікітін. Я з ним познайомилася, і він в 57-му, 42-гу та інші бригади возив від нас передачі.

Потім з’явилися інші волонтери. До цього я не знала, хто такий волонтер. Ми – я, чоловік, син, невістка, племінниця, зять, друзі, сусіди – просто допомагали нашим військовим. Смажили пиріжки, квасили капусту, сушили овочі, фрукти та ягоди. Все це передавали хлопцям.

Хтось з 42-ї бригади назвав мене «мама Таня», і всі стали так називати. Один з синочків запросив мене на своє весілля в Кривий Ріг. Ми з чоловіком поїхали. Серед гостей були хлопці, які запрошували мене танцювати і зверталися «Мама Таня». Я розуміла, що це 42-га. А коли мама нареченого підняла тост за другу маму, не тільки ми обидві плакали.

Тетяна Сила безперервно допомагала бійцям ЗСУ, починаючи з 2014 року. З початком повномасштабного вторгнення росії запити бійців збільшилися, і це зрозуміло. Вона не була і не є офіційно зареєстрованим волонтером, і їй довіряють, до неї звертаються, бо знають, що допоможе.

Фронту потрібні авто, запчастини для них, бронежилети, каски, тепловізори, буржуйки… Це вже не чай, кава та сигарети. Для цього мають бути чималі кошти. Тоді Тетяна вперше зважилася «вийти в ефір» – погодилася на пропозицію Вікторії Талашкевич оприлюднити те, чим займається з 14-го року. Той ефір мав результати: про Силу і її місію дізналися навіть за кордоном і стали допомагати.

Вона звітувала перед людьми у соцмережах – про кожну копійку, кожну придбану для фронту, лікарні або окремого бійця річ. Масштаби допомоги збільшилися настільки, що в себе вдома Мама Таня не могла все це систематизувати, розподілити, навіть зберігати. Люди надсилають допомогу, а вона не знає, що з цим робити, куди відвантажити, як переробити. У відчаї написала у Фейсбук, що припиняє свою волонтерську діяльність.

«Якщо не ви, то хто?» – було першим запитанням телефоном від Михайла Бєжана. «Що вам треба, щоб не припиняти діяльність?» – наступне запитання від Олександра Дануци. Відповіла, що справа у приміщенні, якого бракує. Наступного дня для неї і її союзників відкрилися двері давно зачиненої стоматполіклініки.

Каже, що дуже раділи, бо площі дозволяли збільшити обсяг допомоги фронту. Почали прибирати. Стали заходити сусіди, що живуть в багатоповерхівці. Питали, що тут буде, чим допомогти. Коли дізнавалися, що оселяться волонтери, несли віники, швабри, відра. Разом зробили затишок.

Було вчасно, адже зі сходу поїхали переселенці, яких треба було десь розмістити. Сюди почали зносити постільну білизну, посуд, одяг, холодильники, пральні машини. Майже пів року тут перебували, змінюючи одна одну, родини переселенців. Але ж захисникам треба допомагати в першу чергу – телефон Сили був гарячим.

Запрацювало все. Зараз тут консервують, роблять каремати, шиють прапори, термобілизну, бафи, шапки, футболки, труси, плетуть шкарпетки. Зі старих дверей зробили закрійний стіл, майже професійний. Купили електроножиці, ріжуть спанбонд на стрічки – плетуть сітки. До речі, на плетіння сіток потрібні руки, тобто люди. Прийшли студенти одного з навчальних закладів. Треба ще, бо бійці практично в черзі стоять за маскувальними сітками. Тим більше зима незабаром.

Тетяна Сила користується повагою і довірою. Навіть ті, хто особисто її не знає, радять: зверніться до Сили, вона точно знає, як і що зробити. Так і є. Якось прийшов чоловік, не назвав себе, сказав, що може допомагати з придбанням турнікетів – 20 на тиждень. Через два дні приніс 40. Прийшов молодий чоловік, приніс тканину для «піджопників». Питають, хто він, відповів, що йому достатньо, що він знає про Силу. Плести сітки приходить жіночка, чоловік якої загинув на війні. А її свекор перераховує гроші.

Їй навіть вночі телефонують незнайомі люди, коли, наприклад, переганяють на фронт автомобіль, пробили колесо в нашій області. Дзвінок Силі – вже їде допомога.

Ті, хто до неї звертається по допомогу, навіть вперше, знають (побратими казали), що не відмовить, що з-під землі дістане, що це – мама. Це дійсно так. Боєць приїхав лише за сіткою, а поїхав зі смаколиками, «енергетичними бомбочками» (так на фронті називають суміш горіхів, ізюму, кураги, цукатів), консервацією, термобілизною, шапочками, шкарпетками, турнікетами, ліками… А ще з м’якими іграшками. Тетяна каже, що в кожну посилку кладуть маленькі м’які іграшки. Бійці переказують, що за них б’ються – кому дістанеться. А ще дитячих малюнків не вистачає. Вони захисників надихають.

– Хочу всім допомогти, – каже пані Тетяна. – Важко визначити пріоритет, кому найперше. Не дай Боже, не допомогла, а хлопці загинули. Буду себе картати за це. Тому намагаюся все робити максимально оперативно, продуктивно і прозоро. Тому звітую щодня. Це буває після опівночі, але маю це робити.

Не можна було не запитати волонтерку про назву її організації – «Разом ми – Сила». Все просто і в той час знаково. Коли родина на прізвище Сила вирішила створити громадську організацію, іншого варіанту, крім цього, не було. До речі, дівоче прізвище Тетяни – Волченко. Згадала, що колись в поліклініці лікар, дивлячись в її картку, де було написано два прізвища (дівоче й по чоловіку), сказав: «Що це за вовча сила до нас прийшла?»

«Силам» дуже просто допомогти. Прийти в волонтерський центр (101-й мікрорайон), підписатися на Тетяну Силу в соцмережах, де вона регулярно пише, чого потребують наші захисники.

Останнім запитанням до Тетяни було: що найважче в цій діяльності? Вона відповіла: «Найважче, коли посилка, яку відправили бійцю, повертається, бо її нема кому отримати…»