«Нехай ми, ніж наші діти»

Номер телефону жительки Бережинки Наталії Фабрицій, матері загиблого на війні сина Івана Фабриція, авторові цих рядків дали у сільській раді. Але додзвонитися до неї було непросто. Нарешті вдалося. «Ви в Бережинці?» – «Ні». – «А де?» – «Там, де весело», – сумно пожартувала Наталія. Вона – на війні.

Спочатку – про Івана, про довоєнне життя.

– Ванюшка – старший син. Народився 4 квітня 1995 року. Тато загинув 2001 року. Ваня з дитинства захопився спортом. Займався хортингом (бойове мистецтво, створене в Україні; назва пов’язана з островом Хортиця, де розташовувалися запорозькі козаки. – В.К.). Обов’язкова умова, щоб займатися в секції з хортингу, – успішно навчатися в школі. Ваня навчався добре. Закінчивши школу, вступив до філії університету «Україна» у Кропивницькому. Обрав спеціальність «Фізична реабілітація». Вані там подобалося, вчився гарно. Був серед десяти найкращих студентів. Добре зарекомендував себе на практиці у дитячій лікарні «Добруджа» у Кропивницькому. До нього на масажі дітей у чергу записували. А ще Ваня знався на електроніці, на техніці. Самотужки навчився цьому. Ремонтував і мобільні телефони, і автомобілі. Для військових теж – ми займалися волонтерством. Після чотирьох курсів університету Ваню призвали на військову строкову службу. Служив у залізничних військах. Брав участь в охороні мостів, інших об’єктів. Отримав відзнаку від командування. Відслуживши, повернувся в Бережинку. Я на той час уже була в ЗСУ, я – медик. Перший контракт, другий… Нехай ми, ніж наші діти. У червні буде вісім років, як я – військова. Ваня після армії років з чотири працював у виставковому центрі «АгроЕкспо». Потім влаштувався водієм фури. І ще його двоє друзів, Віктор і Андрій, стали далекобійниками. Возили зерно в Миколаївську область. Коли почалася велика війна, Ваня повернувся з рейсу і одразу – у військкомат. 25 лютого уже був у Сєвєродонецьку.

Наталія згадує, що Іван хвалився їй бойовими успіхами свого підрозділу:

– Як тільки випадала можливість, ми говорили по телефону або обмінювалися повідомленнями. Ванюшка питав, чи чула я, що там-то й там-то розбито росіян. «Це ми зробили», – пояснював. Я непокоїлася за нього, питала, чи в бронежилеті він, чи в шоломі. Ваня відповідав: «Мамо, все буде добре. Ми переможемо, ми ж на своїй рідній землі, ми ж українці». Розповідав про побратимів, про свого наставника Андрія Мілая, офіцера. Казав, якби ж побільше таких, як Мілай, офіцерів. Він навіть техніку солдатам допомагав лагодити. На фото мій Ваня завжди усміхнений був. Хоча довелося йому нелегко. Воював у Тошківці, у Новотошківському, у Соледарі. Потім – на Херсонщині. Там і загинув. Андрій Мілай – теж.

Згідно з офіційними документами, Іван Фабрицій загинув 4 жовт­ня 2022 року поблизу Білогірки Бериславського району Херсонської області. У травні 2023 року у Бережинці відбулося прощання. Але Наталія Фабрицій не впевнена, що поховала свою дитину.

– Спочатку він вважався зник­лим безвісти. Я їздила в його частину. Є інформація, що Ваня на мінному полі підірвався. У грудні 2022 року мене викликали до слідчого у Кривий Ріг. Показали останки, обпалений скелет: «Можливо, це ваш син». По будові тіла я сказала, що це не мій син. Здала свій біоматеріал на генетично-молекулярне дослідження. Одна експертиза показала, що це – останки мого сина. Інша – що не його. Товариші сказали, що то – не Ваня. У травні 2023 року мені видали останки, свідоцтво про смерть. Поховали з почестями у Бережинці. Але дуже сумніваюся, що це моя дитина.

Наталії сумно і гірко за всіх, хто загинув на цій страшній війні. Особливо за молодих, які й одружитися не встигли.

– Стільки могил тільки в Бережинці! А Дмитро Морозов, двоюрідний брат мого сина, вважається зниклим безвісти. Сподіваюся, знайдеться живим. Він зник 23 березня 2023 року. Хлопець з чотирнадцятого року воював, в АТО підірвав здоров’я. Але коли почалося повномасштабне вторг­нення, пішов знову служити.

Про свою медичну службу Наталія багато не розказує:

– Руки в нас – набиті. Вивозимо, рятуємо хлопчиків поранених. Вдячні волонтерам-землякам. Скоро сюди приїде Леонтійович, Нікітін. Велику підтримку від Кіровоградщини відчуваємо.