Люди мають знати

Розповідати про успіхи наших медиків завжди приємно. Але набагато краще, якщо про це кажуть ті, хто живе саме завдяки нашим лікарям. Мілана Борисівна Боновська – з цих самих людей. Вона звернулась до нашої редакції, аби подякувати кардіохірургу Павлу Кіструзі та медикам обласного кардіологічного центру. Далі – слово Мілані Борисівні.

– У мене були проблеми з серцем ще в дитинстві – ревмокардит, але я, як то кажуть, переросла, і начебто все було добре. Але останнім часом з усіма цими подіями – від‘їздом, поверненням додому – воно й «бабахнуло». У жовтні в мене стався гострий інфаркт, і почався набряк легенів. Мене привезли до кардіоцентру ледь живу, усю ніч мене рятували, хоча, як мені потім казали, надії, що я виживу, майже не було. Далі мене почали обстежувати, і коронарографія показала, наскільки забиті судини. Єдиним виходом була операція на відкритому серці, сказав Павло Васильович Кіструга.

Мені запропонували їхати в Київ, в Інститут серця, або оперуватися тут, у кардіо­центрі. Про Київ мови йти не могло – мене би туди не довезли. Я взяла тайм-аут, щоб дізнатись, кому я маю довірити своє життя. Зайшла в Інтернет і все про Павла Васильовича прочитала: де навчався, в яких країнах проходив стажування, яка в нього практика на сьогоднішній день – і вирішила довіритись цій людині.

Операція була дуже складною: мені вшили чотири шунта, зробили пластику мітрального клапана й ушивання аневризми. Тривала вона 12 годин! Казали, що було дуже складно, судинах розповзались, але все закінчилось добре. Завдяки цій Людині – Павлу Васильовичу Кіструзі – я жива!

Взагалі в нього дуже сильна бригада: Дмитро Ігорович – він анестезіолог, у них чудовий тандем, прекрасний кардіолог Анна Степанівна, вона постійно контролювала мій стан, майже не відходила. Через добу у мене сталась криза, вже друга. Перша була на п‘ятій годині операції, я ледь не пішла, але все обійшлось. Анна Степанівна Смокова й уся їхня зміна зробили все можливе й неможливе, щоб стабілізувати мій стан.

Взагалі хочу відмітити високий рівень спеціалістів кардіоцентру. Це й Марина Георгіївна Долженкова, яка робила мені УЗІ декілька разів, вона чудовий спеціаліст. Там і молоді лікарі працюють, але такі молодці. І, звісно, це заслуга керівниці кардіоцентру – Анни Миколаївни Сухомлин.

Не можу не відмітити співробітників реанімації. Я пролежала в них майже місяць і бачила їхню роботу. Це справжні три класні команди: розуміють одне одного з пів слова, завчасно знають, що потрібно робити, усім їм низький уклін від мене – і санітаркам, і медичним сестричкам, і лікарям.

Це дуже важливо, щоб люди знали, що в нас є такі спеціалісти високого рівня професійності!

– Ви праві, поїздка до іншого міста потребує великих зусиль – і моральних, і матеріальних. А тут усе дома, на місці, і теж на високому професійному рівні.

– Так, адже Павло Васильович теж спочатку сумнівався, чи варто мене брати на операцію, але ми ризикнули – і все склалось добре. Він навіть у Інституті Амосова консультувався, коли мені ніяк не могли стабілізувати тиск. Взагалі він виконує неймовірну роботу! Навіть просто простояти 10-12 годин на ногах важко, а він ще й оперує та відповідає за життя людини. Люди мають знати, що в нашому провінційному місті є спеціалісти такого високого класу.

Ми звернулись до кардіохірурга Павла Кіструги з проханням прокоментувати цю унікальну операцію с професійної точки зору, і ось що він розповів:

– Мілана Борисівна поступила до нас у кардіоцентр десь за місяць до операції у шоковому стані – у неї був інфаркт з набряком легень, і в перші години ми навіть боялись, що можемо її втратити на початку терапевтичного лікування інфаркту. Так буває, коли нелікована людина потрапляє до лікаря в критичному стані. Але вона відгукнулась на ту терапію, яка їй була надана, і все пішло в більш-менш позитивному напрямку. Через деякий час з урахуванням її стану й обстежень ми пішли на оперативне втручання. Окрім ураження коронарних судин було діагностовано, що дуже постраждав мітральний клапан. Він дуже повільно відновлювався після інфаркту і була залишкова недостатність через те, що був великий інфаркт задньої стінки. Треба було робити пластичну операцію. Зазвичай після інфаркту образується рубцова тканина, і оперувати трошки легше, ніж у гострій стадії. Але в хворої навіть через півтора місяці після інфаркту міокард був дуже розлізшийся, і ми не могли цього побачити при тих дослідженнях, які проводяться зазвичай, навіть МРТ не показало б. А на операційному столі це вилилось у те, що цей серцевий м‘яз почав просто розповзатись під руками, причому зі всіх боків, виникла кровотеча дуже великої поверхні серця. Тобто на початку операції ми планували тільки зашунтувати ті артерії, які були уражені, плюс пластика мітрального клапану, який постраждав під час інфаркту. Але під час операції виявилось, що розповзлась майже вся задня стінка лівого шлуночка. І нам довелось робити також пластику лівого шлуночка. Це все було ушито з дуже серйозними технічними складнощами, але ми впорались, використовуючи методику пластики аневризми. Тільки таким чином нам вдалося врятувати м‘язову тканину від подальшого розповзання. Потім був довгий період відновлення, і за вісім днів до Нового року ми Мілану Борисівну виписали.

Недавно вона була в нас на плановому обстеженні. Усі показники більш-менш стабільні, вона почуває себе набагато краще. Це дуже енергійна жінка, рідні кажуть, що вдома вже проявляє активність і намагається керувати процесом. (Сміється.) Значить, людина вже йде на поправку.